Basic HTML Version
Дідушка, куди я — ще без одно
строю — був тимчасово приділений.
Вечорами відходив я на нічліг до
свого акомпаніятора, піяніста Зенка
Лиська, якого я намовив також всту
пити до нашого війська. Пам'ятаю
свого приятеля Миколу Голубця,
який демонстрував мені військову
дисципліну, віддавши мене стійково-
му під арешт (чого я йому довший
час не міг забути, хоч кілька літ
пізніше, зустрівшись з Голубцем і
пригадавши собі оцю пригоду, обидва
ми стялись) . Однак в тих об
ставинах великого суспільного на
пруження більше пам'ятаю сцену
паніки та розгублення львов'ян пе
ред Головним двірцем — всі вони
хотіли тікати кудись у світ-за-очі.
Особа Михася в ті часи ввижається
наче в мряці багатьох літ так, як
і пам'ять про Назарка Перфецького
і всіх інших, славної пам'яти, моїх
товаришів, і тих старших на рік, як
Черник, та молодших, як молодень
кий Яримович, і всіх тих близьких
мені осіб, які залишили по собі ясні
та славні імена, як незабутні вояки
та громадські діячі.
Одного ранку Зенко Лисько і я не
застали нашого стрілецького відділу.
Не знавши, куди Січові Стрільші
вибралися, ми були цілком збиті
з пантелику. Я повинен був взяти
зі собою Зенка до Яворова, однак
нам в головах не помішувалося, як
можна залишати без якогонебудь до
гляду мешкання Зенковйх батьків. Я
сам один поїхав додому, до Яворова.
Лисько лишився у Львові і по зай
няттю Львова був інтернований ро
сійською владою і перебув цілу вій
ну, хоч в прикрих обставинах, але
в таких, які помогли йому розвину
тися як композиторові.
Прибувши до Яворова, кілька го
дин пізніше, під близький гуркіт гар
мат, я з моїм приятелем, учителем
Мироном Лісковицьким, також енту-
зіястом української музики, кожний
з нас зі скрипкою в руках, подалися
пішком в напрямі південного заходу.
Я бажав чимскорше дістатися до
Відня, щоб продовжувати розпочаті
студії в Академії музики. Промандру
вавши Самбір і Хирів, ми дісталися
до Сянока, звідки пощастило поїхати
далі поїздом.
Минуло більше як чотири роки.
Михась дістав великий підштовх для
музичного творення в Українських
Січових Стрільшях (інтерв'ю з ним
передруковане в календарі „Свобо
ди" на рік 1956). Під час української
визвольної боротьби, під час першого
відвороту, десь в околиці Галича, я
серед членів команди Третього Кор
пусу, а Михась в проїзді зі своєю ча
стиною, знову зустрілися під час
короткого відпочинку наших обозів.
Цю зустріч я добре пам'ятаю, бо ми
говорили тоді про концерти Україн
ської Республіканської Капелі та її
високоталановитого диригента Олек
сандра Кошиця. Нас захоплювала
думка про зворушливий та чудовий
репертуар Капелі, зложений з укра
їнських народних пісень в опрацю
ваннях українських майстрів-компо-
зиторів. Я тішився успіхами Гайво-
ронського, як стрілецького пісняра,
та його ентузіязмом у відношенні до
джерела української музики, яким
ми уважали народну пісню. Мій
власний конфлікт між моїми музич
ними студіями у німців і моїми ідеа
лами українця-музики дав нашій
розмові товчок, що забезпечив нас на
ціле життя матеріялом для нашого
дальшого розвитку. Ця коротка зу
стріч була для мене дуже відсвіжу
юча, тим більше, що Михась умів
завжди сказати кілька щирих слів
розваги.
Вже кілька тижнів пізніше, за
Збручем, ми зустрілися знову з Гай-
воронським. Я був відкликаний з
УГА до Кам'янця Подільського до
диспозиції Кирила Стеценка, який
керував справами народних оркестр
та хорів. Там я застав Гайворонсько-
го на посаді дириґента при Держав
ному Театрі, що його директором був
М. Садовський. Композитор Н. Ни-
жанківський і я, чекаючи на якесь
призначення, концертували тим ча
сом в Кам'янці й у Вінниці — для
широкої публіки та для війська.
Садовський ставився до Михася
дуже сердечно і наспівував йому різ
ні центрально-українські пісні, —•
86