Basic HTML Version
а хоч би й навіть вовк чи лис —
м'ясо, рятунок, життя . . .
Кріпко потрясали руку господаря
і кілька разів кланялись господині.
А коли, наклавши на себе ликові
шлеї, рушили в далеку путь, госпо
дар ще довго стояв на порозі хати
і дивився їм услід. Місяць кидав на
дорогу їх тінь, що сунула помалу за
ними, аж зникли на закруті лісової
доріжки.
Пустили морози, присіли сніги. Мі
сяць давно вже відмерз і мандрував
синіми шляхами канадійського неба,
веселий і меткий. Сонце підіймалось
щораз вище, дні ставали щораз дов
ші. Хата в лісі вже не кулилась, а
стінами й вікнами всміхалася до со-
няшних променів, що віщували ве
сну.
Савичі сиділи саме при обіді.
Хтось застукав у сінешні двері, ко
ротко й сильно.
Господар устав подивитись.
— Чекай, я піду, — сказала жін
ка, бо була ближче дверей.
Відчинила. . .
На порозі стояли два індіяни. Один
з них з поморщеним обличчям, дру
гий молодий, високий, з орлиним
носом.
Вклонилися з порога.
— Чоловіче! — кликнула жінка,
— та то ті, що в нас були.
Старий індіянин напевно не розу
мів української мови, але речення
зрозумів. Усміхнувся і притакнув го
ловою.
Вийшов господар, пізнав і попро
сив у хату.
Вони ввійшли, молодший скинув
з плечей якийсь мішок, а потім оба
виструнчились і старший проказу
вав щось по-індіянськи. їх очі ди
вилися кудись у далекий простір, мо
же аж до Великого Духа. Потім вер
нулися назад і спочили на господа
рях.
— Ми вам за ваше дякуємо! —
сказав старший і оба вклонилися.
А тоді почав з мішка витягати.
Смухи куниць, видр, лисів, вовків . . .
Клав те все на долівку, аж випо
рожнив мішок.
— Це для тебе! — показав паль
цем на шкіри і на господаря.
Господар дивився на дарунок і хи
тав головою.
— Не можна так! Моє двадцять
долярів, ваше — багато-багато доля-
рів.
Усміх індіян згас, як вогник від
вітру. Не хоче прийняти . . . Стояли
непорушно, а їх зір знову пішов у
далекий простір.
— Іване, їм сумно, — тихо промо
вила жінка.
Господар поглянув, подумав і мах
нув до індіян головою.
— Добре. Сідайте.
Обличчя індіян розсвітліли, а очі
стали знову м'які.
Сіли, з'їли, закурили . . .
А коли вже хотіли відходити, го
сподар запряг коня до саней, зала-
дував на них пів свині, мішок муки,
діжку масла і підвіз те все аж під
індіянську оселю.
А як вернувся, то сонце саме сто
яло над муром лісу й освічувало ха
ту на галяві так ясно, як ще ні
коли . . .
На ватрані догоряв вогонь. Час від
часу, то тут то там, вистрілював чер
воний язик полум'я і освічував об
личчя „канадійця". Воно всміхалося
до чогось, що бачили очі, задивлені
в далекий простір . . .
— „Запрягайте штири коні,
Коні воронії,
Та поїдем доганяти
Літа молоді ї". . . — заспівав
півголосом.
За стіною гудів, клекотів Ню Йорк.
Запрягши мільйони залізних коней,
гнався за завтрішнім днем.
— Чуєш! ? .
— Прекрасно. Життя! — відповів
„ґрінор".
Вогонь по г а с . . .
84