Basic HTML Version
деться на сильце мізерний крілик чи
лісова курка, рушниці без набоїв, а
луків давно нема. І ось чоловіки осе
лі вибралися по рятунок. Вони два
— зайшли сюди. Може містер „Блі
де Обличчя" щось їм позичить. Діти,
жінки: отак — і показали, що ги
нуть.
Хоч і як індіяни були зайняті роз
мовою, але їх очі не могли влежати
на господареві хати. Раз-у-раз від
ривалися від нього і бігли до госпо
дині, що поралася біля печі.
Там у ринці кипіло розтоплене
масло, а в нього падали вибиті яй
ця. Кожний стук, кожний плюск
кликав голодні очі. Але за мить очі,
ніби засоромлені, верталися назад і
знову лягали на господареві.
— А далеко ви від нас? — питав
ся господар.
Показали, як заходить сонце і те
перішній час. Була дванадцята, то,
рахуючи від четвертої — вісім годин
ходу.
В такий мороз, глибокими снігами,
з порожніми шлунками — все таки
яких двадцять миль дороги.
— Що ж ви їли сьогодні?
Індіяни показали на воду і на шкі
ряні рукави.
— І вчора, і передучора, — сказав
молодий і всміхнувся.
Півкопи яєць усмажилось.
Господиня насипала їх у дві бля
шані тарілки і поставила на столі.
— Нехай простигне, — звернулася
до чоловіка, — а то з поспіху попа
рять собі губи.
Від яєць пішов запах на цілу хату.
Дійшов і до
ІНДІАНСЬКИХ
носів. Ніз
дря розширились, щоб більше втяг
нути давно нечутих пахощів доброї
страви. Але обличчя лишились як з
каменя викуті, а очі втекли під ноги,
щоб не видко було жадоби.
Врешті господиня подала їм таріл
ки, ложки і по кусневі хліба.
Почали їсти . . .
Хтось, хто тепер увійшов би в ха
ту, не пізнав би, що це їдять зморені
голодом люди. Помалу ламали хліб,
помалу несли до губи ложки з яєш-
нею. Аж у роті починався поспіх —
ковтали, навіть не кусаючи. Після
того
перечікували хвилину, щоб не
виглядало, що спішаться.
А з'ївши сиділи непорушно, з та
рілками в руках і, примкнувши очі,
розкошувалися ситістю і теплом.
За той час господар порозумівся з
жінкою і вніс у хату муки в мішку,
діжчину масла і великий кусень
м'яса.
Все те поклав перед індіян.
— Це вам! — сказав.
Дві пари чорних, як вуголь, очей
відірвались від землі і підійшли до
обличчя господаря. А в тих очах
була не тільки вдячність, але й зди
вування. Невже ж „Біле Обличчя"
те все їм дає! ? .
Встали і більше показали, як ска
зали, що не мають ні чим заплатити,
ні за що виміняти.
— Нічого! Беріть так! — приязно
всміхнувся господар.
Хвилину ще стояли непорушно, ні
би не вірили, що це дійсність. Стіль
ки добра! . . Врешті очі індіян спа
лахнули, як свічки, тіла ожили: пе
ред ними лежав порятунок їх ро
д и н . . .
Попросили сокири і швидко ви
йшли.
А за кільканадцять хвилин верну
лися з саночками. Зробили їх з мо
лодих деревець, пов'язавши частини
ликом.
Господар з дива не міг вийти: од
ною сокирою, за такий короткий час
і в таку лють ! . .
— От, ви нічого собі хлопці, —
похвалив індіян. — А покажіть свої
капелюхи.
Вдоволені, подали капелюхи. Там,
усередині кожний індіянин вишкря
бує число свого кріса і фабричний
знак. Писати не вміють, але відпи
сують добре, і потім показують, коли
дістають, чи купують набої.
— „Вінчестер", — відчитав госпо
дар. — Маєте щастя.
Пішов до скриньки, що стояла в
куті на лаві, і витягнув кільканад
цять набоїв.
— Ось вам і муніція. Придасться.
Радість розлилась на бронзових
обличчях, а уста розтягнулись у ща
сливій усмішці. Набої! Лось, олень,
$8