Basic HTML Version
виробляючи панщину, так само, як
і в поміщиків, а тим часом церковні
ієрархи та ченці „бавились і жиру
вали в розкошах". Це обурювало Гон
чаренка й збудило в його душі ба
жання стати в обороні селян-кріпаків.
1857 року Гончаренка призначили
на Ієродиякона православної церкви
при російському посольстві в Атенах
у Греції 18 листопада 1857 року він
еів на корабель в Одесі й покинув За
країну назавжди. Хоч у своїх „Спо
минках" він про це не пише, проте
своїм знайомим у Каліфорнії Гонча
ренко, в останніх роках свого життя,
оповідав, що, ще бувши в Україні, він
зустрічався з Драгомановим, та що
бувши „підлітком", був на весіллі
Куліша з Ганною Білозерською в
Борзенському повіті на Чернігівщині
і бачив там Тараса Шевченка.' Мож
ливо тоді, у дуже похилому віці, па
м'ять уже його зраджувала, тим то
невідомо, що в його оповіданнях бу
ла правда, а що — фантазія. У час
Кулішевого весілля Гончаренкові бу
ло усього 14 років, а Драгоманов був
ще тільки гімназистом, як 25-літній
Гончаренко покинув Україну.
В Атенах Гончаренко прожив не
довго. Незабаром він зв'язався з гурт
ком російських революціонерів, що
тоді видавали в Лондоні часопис
„Колокол" під проводом Олександра
Герцена. Гончаренко часто допису
вав до того часопису про все, що ба
чив серед російського духівництва, і
проповідував звільнення монастирсь
ких селян-кріпаків.*
Минуло небагато часу й Гончарен
ко потрапив під догляд царської по
ліції. Царські шпики спіймали його на
тому, як він кидав до поштової скри
ньки листа до Лондону; його, як о-
повідає сам Гончаренко, заманили
» М. Павлик. „Україна в Америці" в
часописі „Народ", ч. ч. 19 і 20, 1893 р.
* Текля Данис. „Споминки про Агаггія
Гончаренка" у газеті „Народна Воля",
ч.ч. 71 і 72, Скрентон, 1924 р.
«„Некрасовці" — це донські козаки,
що 1709 року втекли від царського гні
ту, і знайшли захист у Туреччині. їхні
нащадки живуть і досі в двох селах
над Чорним морем, я» «вид від Ков»
втвшпшоволя.
на російський корабель, заарештува
ли й перевезли до турецької тюрми
у Константинополі, щоб звідтіля від
правити до Росії. Одначе, атенсь-
кі Гончаренкові приятелі вжили всіх
заходів, щоб його врятувати, і через
своїх знайомих у Константинополі до
помогли йому втекти. Між тими зна
йомими мав бути отаман „некрасов-
ців" Гончар.» Можна, проте, сумні
ватися, щоб царська поліція переда
вала свого в'язня, заарештованого в
Греції, „на переховання" у турецьку
тюрму, замість того, щоб відразу ж
завезти його до Одеси чи Севастопо
ля. Правдоподібніше, що Гончаренко
втік іще в Атенах, добрався до Кон
стантинополя, і там оті самі приятелі
допомогли йому сісти на корабель,
що відпливав до Лондону.
У Лондоні Гончаренко прожив бі
льше, як півтора року, у гуртку ро
сійських революціонерів, що їх очо
лював Олександер Герцен. Російсь
кий біограф Гончаренка, проф. С.
Сватіков" твердить, що це Гончарен
ко 1860-го року видав у Лондоні ухва
ли церковного Собору за часів Івана
Грозного під заголовком „Стоглав",
де гостро осуджено надужиття влади
й жорстокість того царя. Видання тих
ухвал мало на меті пригадати став
лення незалежної православної Цер
кви до самодержавія. Вступ до „Сто-
глава" підписаний літерами „І. А.", і
їх проф. Сватіков розшифровує, як
„Ієромонах Агапій".
Тут таки в Лондоні Гончаренко
ближче познайомився з російськими
революціонерами, що гуртувалися ко
ло журналу „Колокол", а також з і-
талійським революціонером Мацціні.
Він обмірковував з одним із них, Н.
Оґарьовим, можливість видавання
революційної літератури в Америці.
Листувався він про це й з іншим
відомим революціонером Н. Бакуні-
ним. Самого Герцена Гончаренко не
любив і гостро, а то навіть злобно,
скритикував його в своїх „Споминах".
За порадою М. Драгоманова, М. Пав-
«С. Сватиковь. „Агапня Гончаренко,
основатель русской печате вь АмертеЬ",
„Временникь Общества друзей русской
книги", Твмь IV, с-тор. 2В1-2вв, Паривсь,
18*8.
Ч