Basic HTML Version
Каву п'ють у Аргентині найсмач
нішу й найзапашнішу, бразилійську
й по-турецьки, експрес, з молоком і
як хочете.
Але існують в Аргентині, кольорит-
ні ресторани — італійські, еспанські,
жидівські, турецькі, які вміють ви
багливих смакунів своєї кухні трима
ти солодкими ілюзіями їхніх бать-
ківщин.
Еспанець їсть свою смачну білу
квасольку, варену всуміш з вуджени-
ною й помідорами, коров'ячі кишки,
начинені мізґом і плетені як дівочі
коси. Італійці сидять у „пісеріях",
тримаючи в папері шматок гарячої
„піси" — хлібчика, запеченого зі шма
тками сиру, помідорів, сардинок й по
ливані оливою. Французи їдять свої
устриці й раки, макрелі й слимаки,
австрійці віденські „шницлі", жиди
незрівняну рибу по жидівськи з ци
булевими „пляцками" , коржиками.
Українці, навіть ті, які прожили
в Аргентині й по чверть сторіччя, ніко
ли теж не забувають своїх страв.
На Великдень і на Різдво, зокрема ж
на спільних „Свят-Вечорах" та „Свя
чених", а також на весіллях, що
відбуваються дуже гучно в залях на
ших установ та нараховують не раз
сотню й більше учасників, — завжди
подають наші страви, а до інших
прийнять, крім всіляких „сендвічів",
додають обов'язково смажену кислу
капусту, студенець, голубці, поросята,
вареники, кури. Правда, часто після
комбінації товстої капусти з заморо
женим пивом — половина весільни-
ків позбавлена на довший час мож-
ливости трапезувати, а буває, що
хтось і дуба дасть, а л е . . . весілля не
так то часто вже бувають. Справ
жнього геройства треба, щоб на наше
Різдво, при 40 градусів гарячі коляду
вати. Але — чого не робиться для на
ціональної справи ?
Варта ще накреслити психологічну
сильветку пересічного аргентинця.
Лінивий, малограмотний, обмежений,
проте зарозумілий аргентинець шукає
легкої праці й доброго заробітку, лю
бить гарно одягатися та жити ком
фортно, не вглиблюючись в ніякі фі
лософії. Найбільше зацікавлення при
свячує спортові й перегонам. На ми
стецтві не розуміється, купує всіляку
халтуру, читає твори світової літера
тури в скороченнях або образках, але
найрадше читає „ревісти" •— ілюстро
вані магазини. Служба при війську
виглядає так, що вояки приходять
ночувати до хати, а прийшовши в
п'ятницю ввечір, вертаються до казар
ми щойно в понеділок вранці. Але
кожний вояк хоче стати генералом,
а кожний генерал — президентом
держави. Про війну не думають, бо
її навіть не можуть уявити. Впродовж
цілої їхньої історії війни там не було.
Школи мають чотири місяці вакацій,
а при кожних святах по два-три тиж
ні додатково. Урядовці ніколи не по
спішають і з кожною дурницею ка
жуть клієнтам приходити „маняна",
тобто завтра, і так довго повторюють
оте сакраментальне „маняна", поки
знетерпеливлений пацієнт не дасть
хабаря або не зробить авантюри. Сво
єрідного аргентинського патріотизму
навчилися тільки за Перона. Він
зрештою зовсім не стимулював у них
посвяти для батьківщини, а тільки
примушував їх дуже звисока дивитися
на емігрантів з Европи, а то й запита
ти напр. європейського адвоката, чи
вміє він писати, або європейську сту
дентку, чи в Европі вчать чотирьох
аритметичних дій у школах . . .
Та з цими усім своїми прикметами
аргентинський народ не має презир
ства до емігрантів і чужинців, а нав
паки, познайомившись ближче з емі
грантом, аргентинець починає шану
вати його за „вченість", солідність,
працьовитість, точність і обов'язко
вість або за вияви вдячности, при
язні чи товариськости, які так часто до
чужих вміють виявляти саме україн
ці. А здобувши раз повагу й признан
ня в аргентинця, — можна жити в йо
го країні безпечно й щасливо, зви
чайно, коли не враховувати пекучої
ностальгії за Україною, яка навідує
кожного українця, навіть у найкращі
хвилини його емігрантського життя.
- ф -
159