Basic HTML Version
роду. їхній кастилійський діялект
став державною мовою майже всієї
Південної Америки. Найактивніші
„ґажеґи"(або „ґалєґи") мають свої
клюби, де відбуваються часті кон
курси дівочої краси та народних тан
ців. Інші провінції, як Андалюзія, да
ють Аргентині клясичні профілі та
стрункість дівочих постатей, роман
тичну вдачу дають араґонці, а баски
— молочарі вщасливлюють Арген
тину на 75 % розводненим молоком.
Усі вони зрештою не забувають Ес-
панії, куди часто їздять і якій дали
офіційну назву в цілій Аргентині —
„мадре-патрія".
Що ж роблять у Аргентині фран
цузи? Отож для них, які народилися
в країні вічної весни, тамошнє підсон
ня нестерпне. Вони влаштували в
Аргентині готелярство та розвагові
льокалі. Як власники готелів, каба
ре та як актори оцих кафе-шантанів,
театриків та естрад, — вони прожи
вають там тільки сезон, тобто трети
ну року. Решту ж часу насолоджу
ються життям у своїй батьківщині,
яка замість грошей дає спокій нер
вам та відпочинок. Звідтіля приво
зять модні одяги, всілякі новинки й
різнородні пісеньки, чим завжди вмі
ють зацікавити аргентинських сно
бів і заохотити їх сягнути глибоко
в кишеню.
Але вертаймося до народів Арген
тини, до сирійців, ливанців, арабів,
вірмен. Завдяки отим Самі, Нурі, Бе
ям і Кабулі, американський вигляд
Буенос-Айресу дістав орієнтального
чару. Очевидно, вулиці „капіталю"
не зовсім змінилися у магазини сміт
тя, з кустарними фабричками на
хідниках, вуличними банками, що
годі перейти, як це буває в Африці
чи малій Азії, але все ж перед кра
мничками лопотять на вітрі різнород
ні матерії і, як звитяжні прапори ек
зотичних завойовників.
Італійці завоювали Аргентину пра
цьовитістю. Немає італійця, який не
поставив би за один до трьох років
хати! Біля хати має стрижені кипа
риси, арки з вічнозеленого листя,
з плоского даху звисають квіти, а
в хаті спів. Багато чистіїв черевиків
співають краще, як перший тенор у
варшавській опері, але й багато ко
лишніх співаків чистять на залізни-
чих двірцях черевики . . .
Японці плекають офіційно квіти
й хемічно чистять одяги. Пральні
називають вони „Ніппон" або „То
кіо", або „Гірошіма", Ці маленькі,
широколобі чоловічки переносять на-
диво легко вологість і спеку, та зав
жди перуть дешевше й солідніше
як інші. Кажуть, що неофіційно во
ни зрізують головки зі своїх гарних
квіток і з тої, здавалося б, дитячої
забави мають якісь приходи. . .
На окреме місце заслуговують жи
ди. Вони, оці „бідні жидки" з Берестя
чи Білого Стоку, так опанували
все торговельне, промислове, видав
ниче й мистецьке життя Аргентини,
що представникам інших народів важ
ко з ними конкурувати.
Та перейдім тепер до іншої ділянки
аргентинського життя, харчування. О-
тож тому, як про це вже була мова,
що аргентинцями стали мало не всі
народи світу, то й їхня кухня є міша
ниною різних смаків, привичок, упо
добань, але засадничо вона дуже при
стосована до тамошнього підсоння.
Пересічний аргентинець вранці п'є
„мате". „Жерба мате" — це таке де
ревце вроді нашого ялівцю, якого ли
сточки, разом з галузками, ламають і
сушать, а тоді запарюють загрітою май
же до кипіння водою у малому гарбу
зику. Цей гарбузик, висушений, вижо
лоблений і зверху прикрашений нарі
зуванням, має вигляд дерев'яної гру-
шки. Туди насипають того зілля, кла
дуть грудку цукру, заливають незава-
реною водою з чайника й тягнуть за
лежно від ступня заможности — рур-
ку — „бомбізю". Таких гарбузиків
пересічний аргентинець випиває 12-15
на снідання, заїдаючи їх канапками,
або й ні. Жінки, особливо ж товстенькі,
п'ють мате гірку й без хліба, але це й
так їм не помагає. У полудень, біля
12-тої год., обідають. Домашнє меню
звичайно виглядає так: Пучеро-
росіл з волового м'яса з усією городи
ною. Друга страва обов'язково „аса-
до". Це щось уроді кавказького ша-
шлика. Бараняче або волове м'ясо
печуть на решітці над вогнем разом
зі спеціяльними ковбасками „чура-
157