феї й повертаючись за нею, як со
няшник за сонцем, і не помітить, що
супроводить її мама вчетверо шир
ша за доню, яка сопе від гарячі й
ваги та коливається на товстих, на
че дзбанки, ногах. Щойно, отрясшися
від несподіваного враження, він по
мітить в автобусі якусь іншу товсту
добродійку, яка зовсім поважно ку
пує собі два квитки, щоб примісти
ти своє 120-кілеве тіло на двох м'я
ких сидженнях. Користають на та
кому відношенні товщу до віку .єв
ропейські жінки, яких темперамент
ні „кабаллєрос" завжди вважають
молодшими за їхній вік, тому, що
вони здебільша тримаються струн
кими.
Аргентинський „кабаллєро" — у
протиставленні до неприступних „се-
ньорітас" — це уоеіблення доброго
гумору, ввічливости, зокрема до жі
нок, крикливої елеґантности, і своє
рідні краси. Усі вони середнього
росту, з блискучими від брилянтини
хвилями чорного кучерявого волос
ся, бронзового від сонця, або від сумі
ші з індіянською кров'ю обличчя, на
якому вилискують білі зуби й сині біл
ки карих очей. Вони завжди у но
вому й модному одязі з кольоровими
краватками, з золотими перснями,
браслетками і годинниками на ру
ках, та обов'язково зі золотими олів
цями й перами в бутоньєрці, без
огляду на те, чи „сеньйор" грамот
ний, чи ні. Аргентинці дуже швидко
закохуються. Вистачить запитатися
про напрям трамваю, або назву ву
лиці, — звичайно такою необереж
ною може бути тільки новоприбула,
— щоб „дон Педро" чи „Хуано", за
був про ціль своєї подорожі, висів
разом з нею з будь-якого „колектива",
пересідав скільки потрібно, а по доро
зі запросив прохолодитися морозивом,
і в відповідному моменті заявив, що
такої чарівної жінки він ще не ба
чив і тому він закоханий до смерти.
Ціну й консеквенції такого наглого
„закохання" добре знають арген
тинські жінки, а тому ніяка з них
ніколи не відозветься, ні не огля
неться на будь-яке запитання незна
йомого чоловіка, навіть хоча б усі
ознака вказували, що він новопри-
. . . бо
арґентинські жінки
судові..
.
булий, необізнаний зі звичаями
країни, й справді питається про та-
ку-то вулицю! А втім і не лицює
„порядній' дівчині ходити самій без
товариства старшої, тобто товстішої
пані, на прогулянку, чи навіть на
закупи. А вже на танці, до кіна, до
церкви, до каварні, та ще й вече-
ром — і поготів!
Як пристоїть суто католицькій кра
їні, звичаї й обичаї затрималися й
досьогодні дуже суворими. Що во
ни під покришкою конвенансів і всі
ляких правил доброї поведінки ви
глядають зовсім-зовсім інакше, про
те в „порядних" домах не говорить
ся. На всякий випадок, при всій сим
патії, яку вміють здобути собі укра
їнські жінки, їхні сусіди-арґентинці
дуже гіршаться вечірнім виходжен
ням українок на засідання чи схо
дини без товариства чоловіка, який
здебільша залишається на той ве
чір у хаті з дітьми. І дуже-дуже
важко приходиться нашим чоловікам
вияснити сусідам, що дружина пі
шла не на зустріч з „аміґом", але
на громадську роботу, якої власники
держави — аргентинці не знають
і недоцінюють. Буває, що після дов
гих вияснень, другого дня все таки
впаде підступне запитання: „А який
фільм оглядали ви вчора вечером?"
Ці суворі звичаї, а також бажання
забезпечити своїх доньок від якихось
Ш