Basic HTML Version
але меблі завжди нові й блискучі,
на стінах висять жахливі кічі з мер
твою природою, або ще більш мертви
ми краєвидами, в широких золотих
рамах — з середини стелі завжди
звисає „криштальний" канделябр, що
іскриться й ріже очі чеським склом
та грозить кожної хвилини розторо-
щити бенкетуючих. Двері від усіх
кімнат відкриті, включно з лазнич-
кою й туалетою, які теж вилискують
від білости й ніклю, — так, що від-
відвідачі мають враження, начеб вони
проходжувалися по виставі „арт ме-
нажер" і вони зовсім не помиляються.
Аргентинці бо не живуть у своїх ха
тах! Вони їх мають так само, як
конта в банку, авта в ґаражі, фа
брики чи плянтації, але живуть во
ни відвічним звичаєм . . . на патіо.
Патіо — це всередині гробівця-
хати внутрішнє подвір'я, оточене ви
соким муром, щоб ніхто не посмів
туди зазирнути, вимощене кахлями,
або залите асфальтом на те, щоб не
наносити землі до хати. Щоб усе
таки патіо, крім відкритого неба
над головою, мало трохи зелені, —
плекають господині квіти у вазон-
ках і скриночках та навіть дозволя
ють пнятися по мурі й творити зе
лений дах над патієм. Отож на то
му патіо пересиджує вся родина, на
му, врешті, печеться смаковите й за-
ньому снідає, обідає й вечеряє, на
ньому попиває „мате" з „бомбізї",
на ньому господиня пере, прасує,
шиє, господар читає газету й слу
хає радіо, а діти граються. На ньо
му врешті печеться смаковите й за
пашне „асадо", улюблена аргентин
ська страва — печене на вогні м'я
со, його треба їсти просто з вогню
й тому було б дуже незручно нести
його в їдальню, класти на полумис
ки, на тар і лки . . . Воно швидко ви
стигло б і втратило б смак.
Після кількох місяців перебуван
ня в Аргентині, новоприбулий і сам
залишить душну кімнату та вийде
на патіо, по якому, коли відкрити
ще хвірточку від вулиці, подує ча
сом легкий вітерець. Після року, но
вий імігрант, перекинувшись удеся
те на гарячому ліжку, забере про
стирало й ляже на трохи похолод
нілих кахлях патіо, щоб доспати га
рячу, підтропічну літню н і ч . . . . І
він уже більше не дивується, що
аргентинці навіть з патіо тікають, і,
винісши крісло чи лежак перед хвір
точку своєї хати, сідають таки на
вуличному хіднику. Тут і вітерець
частіше подує, тут і, не рухаючись
з місця, можна погуторити з сусідом,
який так само сидить у кріслі перед
своєю хвірткою. А діти граються бі
ля їхніх н і г . . . Жінки менше сідають
в крісла. Вони, одягнувши запаски
з величезними кишенями, в яких
тримають волічку, стоячи й ходячи
— це все на хіднику перед своєю
хатою — завзято трикотують кіло
метри светериків, для своїх дітей,
хрищеників, а то й на дарунки —
„реґальос". Звичайно, при такому
способі життя, аргентинська госпо
диня має багато вільного часу, бо,
внпрятавши хату раз або двічі на
тиждень, вона замикає віконниці й
туди не то що порох, але навіть про
мінчик світла не проб'ється. Коли ж
хоче вона відвідувачеві показати ха
ту — тоді запалює на хвилинку е-
лектрику, — і зразу ж усі поверта
ються на патіо. А що обід, разом
з „асадом", зеленою салатою з помі
дорами, бананами й помаранчами,
— теж не забирає багато часу, —
то й ясно, що аргентинкам залиша
ються на розмови з сусідами довгі —
довгі години.
Коли ми вже заторкнули „жіноче
питання", тоді варто спинитись тро
хи довше на ньому. Бо аргентинські
жінки чудові! Ніде в світі немає та
ких тонісіньких талій, такого високо
го бюсту й круглих, гармонійних
бедер, таких високих ніг з малень
кою стопою, ні такої чарівної го
ловки на високій шиї, яка нагадує
якесь драпіжне, але чудове звірят
ко! Та тільки, ця надзвичайна кра
са аргентинської дівчини така ско-
роминуща! Вона, правда, починаєть
ся дуже рано, вже з 12-ти років, але
після двадцятки, — розкішна квіт
ка починає в'янути. І то в доволі
особливий спосіб: вона товстіє й,
нерідко, до карикатурних розмірів.
Тому то наш новоприбулий, остов
півши на вулиці на вид прекрасної
Щ