Basic HTML Version
мали трохи ненше приємности, бо
вияснити такому еміграційному уря
довцеві, що „украніяно" — це не
„австраліяно", та ще й самою тільки
жестикуляцією — доволі важко.
Все ж таки, за допомогою українсь
ких урядовців у тому ж бюрі, знайо
мих з гучномовця, сопрано й барито
на, — настирливий український па
тріот добивався в своїй „седулі" ком
бінованого напису: при точці „на-
сіоналіда" стояло чорним по білому
„украніяно", а в дужках „поляко",,
чи „русо", або ж, навпаки, „укранія-
ио" йшло в дужки, — залежно від
фантазії урядовця. Надуживати йо
го терпеливости або відкликатися
до вищої влади було невигідно, бо
це продовжувало справу й непотріб
но, бо цієї „седулі" й так нікому
було показувати. Авторка нинішньої
доповіді користувалася своєю седулею
тільки двічі: вперше, коли її дістала,
й вдруге, коли віддавала взаміну за
папшорт для виїзду у Францію.
Ці перші враження із зустрічі з
Аргентиною, звичайно, змінювалися,
а в декого навіть так докорінно, що
згодом він бачив у ній саму тільки
„умеду" — тобто велику, часто 100-
відсоткову вологість повітря, яка ду
же втомлює й розлінивлює людину.
Але й зовсім об'єктивний спостерігач,
приглядаючись містові, починав до-
бачувати різні суперечності, які вла
сне так дуже характеризують Латин
ську Америку. Отож, побіч великих
хмародерів, яких у Буенос-Айресі не
так то вже й багато, — іміґрант поба
чив переважну кількість малих пар-
терових дімків, замешкалих звичай
но однією родиною. Оці то дімки з не
величкими городчиками, які своєю
архітектурою, звичайно еспанською,
та день і ніч щільно закритими ві
конницями, — нагадують гробівці,
цвинтарного вигляду, яким додають
ще й кактуси, вирослі просто з каме
ня, — оці дімки розтягли місто
вширш і вздовж, зайняли поверхню
втроє більшу за Париж чи Берлін,
хоч населення там всього три з поло
виною мільйони.
Ніжне вухо об'єктивного спостері
гача вразив какофонічний скрегіт
старого трамваю, який ліниво, але
галасливо, возить свої вагони безко
нечними „квадрами" кілометрових
„кажес", та поперечних „авенідас".
Він даремне намагається наздогнати
не тільки найновіших марок авта, й
модерні англійські автобуси, але й
навіть типово аргентинські „колєк-
тівос". Ці перегони кінчаються для
трамваїв завжди нещасливо. Заїхав
ши в будь-яку вулицю, напр. „Корі-
єнтес" — визначну своїм торговель
ним розмахом і залюднену галицько-
волинськими жидами, — нещасний
трамвай не всилі продертися крізь
затормозену вантажними автомаши
нами з крамом, вузьку вулицю. Вія
стає, чекаючи щасливої оказії, щоб
прокати декілька квадрів далі, а за
ним стають і всі інші трамваї, дорога
яким якраз туди. Отоді й починаєть
ся музика: усі вагоноводи нати
скають педалі й дзвонять не так то
для поспіху, як для забави, а з усіх
авт, що вспіли теж нагромадитися,
чути голос сирен, призначення яких
не чарувати, але оглушувати. Якщо
наш новий іміґрант припадково їде
одним із цих трамваїв, то він має
доволі часу, щоб поробити ще інші
спостереження. Ось, напр., він бачить,
що хідники для пішоходів не одно-
пДлі, але біля кожного будинку він
складений з інших брусів каміння,
кахлів, а чи висипаний камінчиками,
залитий асфальтом чи ще чим. І ко
ли оці шматки хідника чистенько
вишаруеані щіткою й милом, политі
водою й висушені сонцем, то сама
вулиця являється новим контрас
том у цьому місті. На ній валяються
всілякі відпадки, гамуз і сміття, по
чавши від подертого „альпарґата"
(загальновживаного полотняного че
ревика на шнурковій підошві), а за
кінчивши котячим, собачим чи коня
чим трупом. Обабіч їздні пливуть
струмки сильно смердючої рідини, бо
в місті обмаль каналів, й вона пливе
так довго вулицями міста, поки силь
ний тропічний дощ не забере всього
міського бруду в Ля Пляту.
Та ці гігієнічні спостереження не
перешкодять бистрому дослідникові
признати, що середники комунікації
в Буенос-Айресі, хоч дуже різнород-
ні, зате вони в такій кількості, що
т