Basic HTML Version
годі було вчити по-українському.
Приймав я до школи після маленько
го іспиту: хто вимовить твердо „ва
реники", того приймав, хто ж ви
мовляв, силкуючись, „варєнікі", того
не приймав. Так, отже в травні
1910 р. залунала в Бельґрано вперше
справжня українська п і сня . . .
Партитури усіх українських пісень
подарував, на моє прохання, М. Ли-
сенко, а „300 українських найкра
щих пісень" — Є. X. Чикаленко.
Прийшли на поміч із літературою
В. Винниченко, Василь Королів, про
фесор М. Грушевський з книгарні
„Літературно-Наукового Вістника" з
Великої Володимирської...
Була своя бібліотека, приходила
„Рада", „Засів", „Рідний Край" Оле
ни Пчілки та „Діло" зі Львова.
З якоїсь там причини в листопаді
1910 р. припинилась робота, і в груд
ні того ж року мої школярі від'їхали
на жнива.
Шукав я наших в Буенос Айресі,
та ледве знайшов учителя Олексу
Луценка, а решта — все „тоже-мало-
роси", або москалі, або жиди. Одна
че, на спробу заснував я „Культур-
но-Просвєтітєльноє Общество Рос-
сійскіх Еміґрантов", яке, по трьох
місяцях, розлетілося, бо жиди не хо
тіли в бібліотеці українських кни
жок, хоч голова Шаляєв, бувший
московський піп, тримався стримано.
Оттоді я вибрався піхотою з Бу
енос Айресу на Бразилію — дня 14
квітня 1911 p., а вже 26 травня то
го ж року відчинив школу в штаті
Ріо-Ґранде-до-Суль між москвофіла
ми з Галичини. А далі — трагікоме
д і я . . .
На заклик мого любого земляка
В. Куца (теж уже покійного, Є. О.),
приїхав я 1914 р. між своїх, україн
ців із Галичини, до штату Парана,
де вчителював майже 7 років, аж
поки наші всевладні „помазаники
Божі" не витиснули мене з-поміж
своїх.
Користаючи з елементарних знан-
нів з метеорології та кліматології,
що я їх припадково набув при Київ
ському університеті, як вільний слу
хач, коли організувалась метеоро
логічна сітка в 1921 р. у Бразилії,
був я одним із основників тієї сітки,
а в pp. 1925-1936 її інспектором з
доручення міністерства рільництва.
Був також офіційним кореспонден
том УКРМЕТ-у — Української Ме
теорологічної Служби до 1935 p., ко
респондентом „Погоди й Життя" та
„Метеорологіческого Вєстніка". Маю
вже 29 років служби та 6 років без
платної праці — 35 років (Нагадую,
що це писано 11 грудня 1950 р. Є.
О.). Промайнуло вже 64 Великодні
в моєму житті. Тепер живу тільки
між чужими (в Вальоес, штату Сан-
та Каталіна, Є. О.), затримуючи на
шу мову в х а т і . . . "
В листі до мене з 3 липня 1951 р.
Пилип Бак доповнив свою автобіо
графію :
„Я — син малоземельника Читин
ського пов. Скінчивши церковно-при-
ходську школу, заміщав одну зиму
вчителя тої ж самої школи. За три
верстви від села, в містечку Олексан
дрівні відкрилась якась єпархіяльна
школа, що ніби приготовляла на
вчителів, чи дяків. На другу зиму
записався до тієї школи, та вибув
уже на другу з и м у . . . "
Потім він вчився в Чигрині в „го-
родській" школі.
Перед Новим Роком 1904-им
померла моя мама. Батько збіднів
ще більше, зоставшись із трьома
дітьми, з котрих одне — цяцькове...
У березні 1904 р. заявив я директо
рові, що піду додому, і вияснив при
чину. Директор Яценко, хоч перека-
бачений українець, прийняв моє ста
новище до серця, піддав учительсь
кій комісії гадку мене якось утрима
ти. Учитель математики Олекса
Кривченко любив мене, як свого, і
взяв під свою опіку. До нього при
лучився учитель русскої мови Яцен
ко, і я закінчив науку і отримав у
нагороду книжку „Сочіненія Нікі-
тіна".
У тій городській школі, під догля
дом учителя Кривченка, я пізнав се
бе, і в 1906 p., коли почала вихо
дити в Києві „Громадська Думка",
був її передплатником аж 3 місяці,
поки поліція не довідалася про „кра
молу" і не заборонила її отримувати.
Того ж таки 1906 p., восени, прий-
Ц6