Basic HTML Version
ПАМ'ЯТІ гаОНЕРА-ПАТРІОТА
Написав Євген Онацький
Прийшла вістка з Бразилії, що там
помер Пилип Бак, залишивши по со
бі дружину і п'ятеро синів.
Загалові українців його ім'я мало
що скаже, але в Бразилії й Арген
тині він був відомий, як один із пер
ших українських культурних діячів
Південної Америки, що, опинившись
пізніше на державній бразилійській
службі, залишався завжди україн
ським патріотом і підтримував зв'яз
ки з українськими організаціями.
Євген Чикаленко згадував про
нього в своєму щоденнику за 1917 р. :
„Нарешті треба згадати редакцій
ного сторожа, що замітав редакцію,
бігав на пошту, тощо, і приписаний
був по чужому пашпорту на ім'я Пи
липа Бака, якого всі називали Фі-
ліппо Бако, бо він учився еспанеької
мови, а коли вивчився, то емігрував
до Бразилії, де вибився на посаду
окружного інспектора метеорології
і зостався свідомим українським дія
чем". („Щоденник", вид. „Червоної
Калини", Львів, 1931, ст. 9-Ю).
11 грудня 1950 р. в одному при
ватному листі він писав:
„Виїхав я (до Аргентини, Є. О.)
6 жовтня 1909 р. просто з редакції
газети „Рада", що виходила тоді на
Великій Підвальній 6, у Києві. Ви
давали її меценат українського відро
дження Є. Чикаленко, Симиренко та
інші заможні українці. Прибув я до
порту Буенос Айрес саме на осінньо
го Миколая того ж самого 1909 ро
ку. Тинявся то сям, то там в Док-
Суді, в Розеріо, працюючи при зборі
винограду; в Бельґрано — при бу
дові нового порту, аж до Буенос Ай-
ресу. Найцікавіша група наших „ха-
хлів", „малоросів" та „русинів" зі
бралась була в Бельґрано. Були там
і москалі та білорусини, чехи, поля
ки, та й один циган із Київщини.
Коли й мене прийняли до роботи на
болотах правого берега річки Ля-
Плята, де працювало понад 200 лю
ду, чую я одної неділі поміж палат
ками (наметами), що служили по
мешканнями робітникам, хтось спі
ває:
„Моя мать бариня, отець капітан,
Жена моя родная, я — шарлатан..."
По другому боці, поміж похиле
ними вербами, чую натомість:
„Віють вітри, віють б у йн і . . . "
Поплентавсь я до тої другої групи.
А мене питають:
— Ти що, — теж хахол?
— Та ні, кажу, я — українець.
— Какої губернії?
— Київської.
— Ну, то настоящий. Я — Василь
ківського уїзду. . .
Приступає до мене з пляшкою та
чаркою:
— Ну, то будьмо здорові, земляче!
Має років 45-48 і знайомить мене
з двома синами, що приїхали з ним,
— мила, безграмотна людина, гарної
здорової будови, з виразною київсь
кою вимовою.
— А ти хто такий? — питає мене.
— Та я селянин, вчився трохи на
вчителя, та вигнали з Новобузької
семінарі ї . . .
— Це добре . . . Може б ти моїх
двох синів трохи підучив?
Так створилася перша вечірня
школа поміж похилими ' вербами
Бельґрано, де я мав ЗО учнів, моло
дих і старших.
За два місяці моя школа так роз
рослася, що треба було аж чотири
бараки підряд напинати та й стіл
посередині аж на 8 метрів ставити.
Учнів припливало все більше, але
між ними таке було „язичіє", що
Ц5