Basic HTML Version
визначнішого сліпого кобзаря. Па
м'ятаю, як він розповідав за арешт па
буцигарню.
„Не раз, — пише проф. К. Дани-
левський, — били (його) поліцаї та
жандарми за те, що співав на база
рах та ярмарках „недозволені пісні".
„А то був такий випадок, — розка
зував кобзар сам. — Отож сиджу на
Університетській Горці у Харкові та
й виспівую собі пісню — думу на
смерть Шевченка. Люди підходять,
слухають, кидають копійки, кладуть
бублики. . . Поводатор каже — бага
то людей плачуть . . • Коли це підхо
дить жандарм та як гримне. „Далой
зодсюдова, свиняче рило!", та чобо
том мені в бандуру. Я намацав скоро
його чобіт, встаю, держу його, а тоді
як одмінив його бандурою, та так і
задзеньчали струни . . . Аж ось сюрч
ки, свистки, побігли крючки (поліцаї
— В. Є.) поштовхали та в буцигарню.
Прийшов околоточний (найнижча
старшинська ранґа в царській поліції
— В. Є.): „А ну-ко, заграй!". Я за
грав. Він послухав та й каже: „Вот
что, мілий человєк, отправляйсь на
село і не показивайся в Харкове. Нє-
льзя крамоли сєять".
„А скільки було таких випадків,
мандруючи по Україні? Сотні!"
(Проф. К. Данилевський. „Сла
ветний український кобзар Іван Ку-
чугура-Кучеренко". Журнал - місяч
ник „Орлик". Берхтесґаден - Струб.
Березень-Квітень. 1947. Ст. 9) .
Серед кобзарів-патріотів треба зга
дати за сліпого кобзаря Антона Пе-
тюха, що більше відомий, як Антін
Митяй. Походив він з села Медвин,
що на Київщині. Він не тільки піснею
та думою, але й живим запальним
словом пригадував народові за ко
зацькі часи. В 1906 році його було
арештовано й заслано на північ Мос
ковщини, в Олонепьку губернію, хоч
за кілька місяців Митяя було звіль
нено-
Автор цих рядків після свого пер
шого публічного виступу з бандурою
6 грудня 1911 року на концерті, що
відбувся в гімназії, в старім полковім
козацькім місті Охтирці, на Слобо
жанщині — за малим „не вилетів" з
гімназії. Проспівав я тоді „Розриту
могилу" Шевченка. І хоч від плес-
канння, вигуків „браво" та „біс", а
особливо від тупотіння ногами на за
лі повстав такий тарарам, що здава
лось немов стіни валились — але ме
не вже на сцену не пустили навіть
уклонитись. Ситуацію врятував „Коб
зар" Шевченка, на якім стояло —•
„Дозволено Цензурой". А пізніше
сам інспектор гімназії, Павєл Яков-
лєвіч Квіцінскій, що походив зі стар
шинського козацького роду, який
спричинився, що мене залишено в
гімназії — під великим секретом про
сив мене прийти до нього на помеш
кання з бандурою . . .
Очевидна річ, що з революцією
1917 року все змінилось: кобзарів
вже не тільки ніхто не переслідував,
але вони всюди, а особливо серед ко
зацтва, яке почало воскресати, та
українського війська взагалі, були
дорогими і завжди бажаними гістьми.
За Гетьманщини, коли прийшло до
заспокоєння й революційні розрухи
уляглися і коли прийшло до великої
розбудови української культури, по
чалася й розбудова кобзарства. В Ки
єві була відкрита школа гри на бан
дурі. А в музичній школі ім. Миколи
Лисенка, що її переорганізовано на
Український Музичний Інститут ім.
Миколи Лисенка, відкрито окрему
клясу бандури. Також, вже з почат-
ків Гетьманщини, почалася організа
ція першої Капелі Кобзарів (Кобзар
ського Хору), що за великої при
хильносте гетьманської влади в пе
чатках жовтня відбула свій перший
концерт в одному з найбільших те
атрів нашої столиці (Театр Берґо-
ньє). Капелю кілька разів закликали
до Гетьманського Палацу-
Однак по кількох її виступах вже
було не до музики, бо під Києвом гра
ли повстанські протигетьманські гар
мати . . . Після повалення Гетьман
щини, Капеля Кобзарів виступила на
бенкеті в честь Директорії УНР та
дала кілька концертів для війська,
що перебувало в Києві. На тому все
й скінчилось, бо вже незабаром під
Києвом була червона Москва. Тож і
мої кобзарі і я — хто куди, бо поста
ла така анархія, що про організова
ний виїзд не могло бути й мови.
Для кобзарства наступили знову
чорні д н і . . . Московські большевики,
116