Basic HTML Version
вами від людей на Високий Замок у
Львові. Завжди просто й щиро ділив
ся своїми думками й журбою з ти
ми, хто був йому близький. Наприк
лад, за існування в „Ділі" редакцій
ної колегії
Німчук-Кедрин-Кузьмо-
вич, за палкого поручення Німчука
прийнято до Редакції молодого жур
наліста, який саме скінчив був висо
ку школу за кордоном і виявляв у
своїх кореспонденціях до „Діла" та
лант і освіту. Молодий чоловік, при
йшовши до Редакції, дуже коротко
потім, нічого не кажучи нам, редак
торам (у редакції „Діла" працювало
тоді 10 постійних її членів, крім поза-
редакційних співробітників і редакто
рів окремих сторінок), вніс був до
Надзірної Ради, здається на руки д-ра
Костя Левицького, свій проект, як по
ліпшити газету, із критикою різних
її деталів. Очевидно, що члени Над
зірної ради і Дирекції Видавничої
Спілки „Діла", з якими названі вго
рі члени Колегії жили на товариській,
а з деякими на приятельській стопі,
негайно передали нам цей еляборат.
Як крізь мряку, пригадую собі, що
було в ньому багато правильних і
розумних завваг, але не було нічого,
чого ми самі не знали й багато ра
зів не передискутовували; було й
багато речей, яких не можна було
змінити або через брак фондів, або
через відносини в УНДО чи Надзір-
ній Раді „Діла", чого той молодий
чоловік ще не міг знати. Німчук над
звичайно схвилювався, він просто не
міг дати собі ради, як могла його
зустріти така, на його думку, нельо-
яльність і невдячність, він брав це
просто, як особисту образу. Той мо
лодий громадянин-журналіст прий
шов до мене додому і вияснив свою
добру волю, в якій я не сумнівався.
Після того я переконував Німчука, що
треба брати цей інцидент радше на
весело і не робити кривди молодій
людині, яка вчинила тактичну по
милку просто через брак життьового
досвіду. Глибоко віруючий, він, проте,
не терпів людей, що „обносились" з
своєю побожністю. Звідси його над
звичайна толерантність, об'єктивізм
і брак мстивости. Клясичним зраз
ком безпристрасного підходу до най
лютіших ворогів, що спричинили йо
му особисто величезні фізичні і мо
ральні терпіння, є його книжечка —
„359 днів совєтським в'язнем". Ні
одного епітету під адресою большеви-
ків узагалі й енкаведистів зокрема, ні
одного слова лайки, оминання прик
метників, всякої напушености, вся
кої штучности, всякого вибуху зра
нених почувань. Спокійний, безсто
ронній тон оповідача, наче б це мо
ва йшла не про нього самого, що пе
режив ті страхіття. Очевидно, що зав
дяки такому тонові ця книжечка ро
бить куди глибше враження, як спо
мини різних інших авторів, що лають
ся на своїх колишніх ворогів і пода
ють читачеві великою ложкою свої
переживання та почування. Коли я у
тому дусі написав у „Свободі" рецен
зію на ту його книжечку, він напи
сав мені, що розплакався, читаючи її,
хоч не плакав, пишучи свої споми
ни. Живучи на еміграції в Німеччині,
писав мені до Австрії, що треба сти-
датися за тон і зміст полеміки в у-
країнських емігрантських газетах, —
скількість яких не відповідає якості.
А з Едмонтону згадував, як про не
досяжний ідол, про працю в „Ділі".
Чому, властиво, сполучено Івана
Німчука й Василя Панейка в одно
му нарисі, чому їх тут порівнюється ?
Химерна доля захотіла так, що, ки
нувши обох їх поза „великий став"
на американський континент, одному
замкнула навіки очі в далекому пів-
нічно-західньому Едмонтоні у провін
ції Альберта в Канаді, в дні 1 трав
ня 1956 року, другому в тому самому
місяці, 29 травня 1956 року, в столиці
південно-американської
республіки
Венесуелі, Каракасі. Німчук прожив
64 роки, Панейко — 73. Але кожний
з них жив замало. Бо кожний із них
був цінністю і втрата кожного з них
залишає пусте місце. Це ті люди
старшого покоління, які самі вчили
ся, творили і були цілими людьми,
хоч були різні і хоч один із них мав
такі, другий інші прикмети чи хиби.
Згадуючи минулий, 1956-ий рік —
неможливо промовчати втрати, що їх
зазнав український інтелектуальний
світ після смерти Івана Німчука й Ва
силя Панейка.
112