Basic HTML Version
зети, гармонією різнородного матері
алу, „новинками", хронікою, бібліо
графією, коректою. Словом, усім тим,
що власне було дуже далеке, неціка
ве й навіть осоружне Василеві Па-
нейкові.
Я вже згадував у своєму спогаді
про кількох своїх колишніх шефів-
редакторів, до яких короткий час на
лежав і Панейко („Мої шефи-редак-
тори", Календар „Свободи" на рік
1956), що рідкий в історії преси
страйк редакторів проти головного
редактора, який вибух був у Редак
ції „Діла" в 1925 p., був спричинений
більше вдачею і поведінкою Василя
Панейка, як політичними розбіжно
стями: Панейко, спроваджений з Па
рижу на головного редактора „Діла",
не відбув із членами Редакції ні од
ної наради, не цікавився ними і їх
працею, не керував редакцією, як ко
лективом, замикався від першого дня
на ключ у своїй окремій кімнаті, де
писав щоденно передову статтю і від
давав її до друку, не інформуючи про
неї нікого з нас, не обговорював з
членами редакції гостро актуальних
тоді і дуже складних питань внутрі-
шньо-українських відносин та став
лення до всяких позаукраїнських
справ. Це не значить, що Василь Па
нейко ставав на позиції „іберменша"
і відносився до всіх звисока. Хоч він
був „шенґайстом" і аристократом ду
ха, проте не був еґоцентриком і все
знайком. Тим менше показував свою
гордість, вищість, зарозумілість. Він
мав м'яку вдачу і був у поведінці
з людьми надзвичайно делікатний.
Але його чутливість поєднувалася з
неврастенічною вдачею, і через те
він страшенно був важкий у співжит
ті, а ще важчий у громадсько-полі
тичній співпраці. Наприклад, він міг
умовитись прийти на засідання, на я-
кому мав проводити чи звітувати,
але замість того втекти кудись, де йо
го не можна було знайти. Він утікав
не від обов'язків, а від людей. Коли
він — як згадано вище — жалівся по
кійному д-рові Луці Мишузі на не
справедливість громадянства, обіцяв
написати про це і не написав, то це
було характеристичне для нього вті
кання від полеміки, хоч би вона на
віть мала рятувати й очищувати його
ім'я. Він не прив'язував значення до
того, що хтось про нього писав чи
казав, а може, навпаки, так це пере
живав і так цим хвилювався, що не
хотів про це знати. Тому ніколи не
читав статтей та нападів на нього,
яких безумовно було в українській
пресі чимало. Очевидно, що не мож
на було навіть уявити собі Панейка,
як громадського діяча, який ходив би
на зустрічі, розмови й доповіді до мі
щанських і робітничих організацій,
на передмістя до читалень чи органі
зував якісь гуртки або спортові дру
жини.
Зате Німчук був людиною наскрізь
громадською. Він менше годився для
„чистої політики" і, наприклад, хоч
був членом Центрального Комітету
УНДО, не брав участи в політичних
дебатах і суперечках, не виголошу
вав доповідей на політичні теми, не
був політичним полемістом, не був
узагалі політичним промовцем. І в
„Ділі" він не був ніколи політичним
передовиком, хоч очевидно, коли тре
ба було, міг завжди „вскочити" і на
писати добру статтю на актуальну
політичну тему. Зате його д&меною
була ділянка розподілу і координація
праці в редакції, організування сітки
закордонних і крайових кореспонден
тів, справляння рукописів головно на
громадські теми і дописів із місць,
пізнавання у подробицях місцевих
громадських відносин та безпосеред
ня активна праця в громадських ор
ганізаціях. І тому, хоч він не був
типом такого глибокого інтелектуала,
як Панейко, і не мав тієї всебічної е-
рудиції, що Панейко, проте для ре
дакції щоденника був куди цінні
шою людиною — своєю щоденною
працею, товариською вдачею, умін
ням ладнати з людьми та духом, що
його носив у редакційну домівку.
Коли Панейко був клубком перечуле-
них нервів, а Німчук його антиподом,
то це не значить, що Німчук не був
людиною нервовою. О, ні, Німчук був
страшенно нервовою людиною, але
не був неврастеніком. Глибоко перей
мався громадськими й редакційними
справами, хоч не душив цього в собі
й не втікав із своїми думками й нер-
111