Basic HTML Version
що він ніякого жалю до українського
громадянста не має, бо в політиці
завжди треба рахуватися з можливі
стю також і невдач, і він зазнав не
вдачі та й годі. Ред. Омелян Ревюк
в Ню Йорку, в якого Василь Паней-
ко якийсь час мешкав, запевняє, що
Панейко до того не цікавився у-
країнськими справами, що навіть не
читав ніяких українських газет. Зате
він згадував мені про іншу цікаву
подробицю: що Панейко характери
зував перед ним французів, як дека
дентів, які тільки у північній своїй
і північно-східній частині зберегли
міць духа, себто там, де племінно
споріднені з німцями. Це цікава по
дробиця, бо тямлю добре статтю Па-
нейка в „Ділі", в якій він палко за
кликав українську молодь виїздити
на студії не до Німеччини, а до Фран
ції й Англії: мовляв, українці куди
більше скористаюсь від культури ро
манської й англо-саської, як герман
ської. Вихваляння німців після другої
світової війни було логічне для пси
хічної структури Панейка: це була
людина надзвичайно чула, вразлива,
яка піддавалась настроям і живо ре
агувала на ті явища, які її боліли.
Заламання Франції у другій світовій
війні було „шоком" для всіх, що ві
рили в її післяверсальську силу, так
само, як німецький „бліцкріґ" у двох
перших роках війни імпонував усім,
що легковажили „прусаків". Паней
ко, який — як згадано вже — нена
видів Польщу, славив Німеччину,
що розбила польську державу в
20-денній кампанії. Він цей свій по
див дуже яскраво висловлював під
час відвідин у Львові, після прихо
ду туди німців у 1941 році. Здається,
що ці його раптові пронімецькі сим
патії спричинили йому труднощі у
Франції, коли відвернулась воєнна
карта, і через те й він переїхав до
ЗДА.
Як відомо, Панейко в Ню Иорку
вчив у школі Берліца німецької й
французької мов. Але цього не мож
на зараховувати на рахунок його осо
бистих симпатій, бо в ЗДА багато лю
дей береться за ту заробітню працю,
яку можуть мати, а не за ту, якої хо
тіли б. Ту працю буцімто дістав він
завдяки своїм близьким контактам з
масонськими колами. З байдужністю
Панейка до українства в останній ста
дії його життя теж не все ясно, бо
фактом є, що в 1955 p., виїхавши до
Каракусу у Венесуелі, він передпла
тив „Свободу". Одного можна жалу
вати, — що цей величезний ерудит,
людина високої культури й надзви
чайного знання з прерізних ділянок
науки і політики, так мало залишив
по собі для майбутніх поколінь. Мі-
лена Рудницька незадовго перед його
виїздом до Венесуелі наполегливо ра
дила йому написати спомини. Паней
ко признавав, що це манить його, але
він не мав ані сили волі, ані терпцю
взятися за це діло, так само, як не
мав їх усе життя.
Не можна порівнювати Василя Па
нейка з Іваном Німчуком, бо Паней
ко був політичним публіцистом, а
Німчук — журналістом із сутогромад-
ськими та історично-хронікарськими
зацікавленнями. Василь Панейко вті
кав від людей і будь-якої організа
ції, — Німчук шукав в організаціях
тематики. Василь Панейко був надто
нервовий і невидержливий, щоб при
всьому величезному знанні, що його
мав, написати книжку. Він був ти
пом публіциста, проте величезна бі
льшість його статтей — це були ко
роткі нариси, писані манерою фран
цузів, яких, зрештою, був — бодай
до часу війни — палким звелични-
ком. Німчук описував воєнні могили,
цікавився бойовою організацією Піл-
судського, українською військовою
організацією з 1917 p., українськими
козаками в війську Яна Собєського
під Віднем та основником каварень у
Відні Юрієм Францом Кульчицьким
з кінця 17-го сторіччя, віровизнане-
вою статистикою в Західній Україні,
організацією львівського міщанства,
спортовим рухом в Галичині між дво
ма світовими війнами, Засянням і
Лемківщиною, давнім галицьким мо
сквофільством і його нащадками за
післяверсальської Польщі, еволюцією
галицького народовецтва, історією у-
країнської преси, а в своїй щоденній
редакційній праці — організацією
крайових дописів і крайовим галиць
ким життям, технічною сторінкою га-
ЛО