Basic HTML Version
ляками, у бороневні одних дрібних
позицій і здобуванні інших, в ідеа
лізуванні всеукраїнського ідеалу —
без істотного знання України і реаль
ного світу. Це була старша Генера
ція галицьких діячів, що розгубилась,
ставши віч-у-віч з революцією в У-
країні 1917-1920 pp., яка глибоко роз
чарувала їх, бо розбила їхні роман
тичні мрії. Василь Панейко був, без
сумніву, соборником і одним із пере
довиків, що формулували соборниць-
ко-державницьку плятформу галиць
ких українців напередодні першої сві
тової війни. І був теж одним із тих,
які залишились в душі обласними га
личанами, відштовхнеш від Наддні
прянщини тамошніми революційни
ми явищами, яких не розуміли. І то
му молодші за нього на кільканад
цять років галичани, які, як і я, в
pp. 1917-1920, опинившись на Над
дніпрянщині, не захотіли вертатись
до своєї „вужчої" галицької батьків
щини, полонені красою природи і
розмахом життя Наддніпрянщини, —
які жили, боролись і співпрацювали
з наддніпрянцями, відчужились ду
хово від тих, які на проблему Гали
чини після розпаду Австро-Угорщини
і невдачі збройної кампанії в Укра
їні дивились крізь призму 91-ої статті
Сан Жерменського договору.* На
справді, Василеві Панейкові не мож
на закидати галицького партикуля
ризму і сепаратизму. Він ненавидів
поляків за їхній режим у Галичині
ще за австрійських і потім польсь
ких державних часів. Але ж саме
йому приписують передову статтю в
„Ділі" в дні вступу російських військ
до Львова в 1914 році: „Нехай згине
* Сан Жерменський договір з 10 ве
ресня 1919 року, як одно з доповнень
до Версальського договору поруч з до
говорами в Тріяноні і Неї, постановляв
у 91 статті, що всі ті колишні складові
частини Австро-угорської монархії, я-
ких доля виразно не визначена у зга
даних договорах, залежні від рішення
Найвищої Ради держав Антанти. На
цій підставі уряд ЗУНР процесувався
на міжнародному форумі за признання
самостійности ЗУНРеспубліці. Признан
ня Радою Амбасадорів, органом Найви
щої Ради, Східньої Галичини Польщі,
15 березня 1923 року, закінчило той
процес повною українською поразкою.
Росія". Він був ентузіястом перево
роту з 1 листопада 1918 р. Здається,
що ненависть до Польщі, невдача Ли
стопадового зриву в дальшій стадії
війни та глибоке розчарування в
революції на Україні, поруч із відро
дженням великоросійської потуги, хоч
і в червоній формі, були тими свідо
мими чи підсвідомими спонуками, які
штовхнули Василя Панейка в обійми
русофільства.
Василь Панейко не був партику-
ляристом, провінціялом. Він був со
борником, але в тому розумінні, що
реальне здійснення соборництва вва
жав за можливе тільки в рямцях ро
сійської федерації. З усією рішучістю
треба підкреслити, що русофільство
Василя Панейка не мало нічогісінь
ко спільного з старогалицьким мос
квофільством, чи наддніпрянським
малоросійством. Він був українським
патріотом - державником, але здійс
нення українського державницького
ідеалу він уважав за можливе в рям
цях федерації з Росією, при чому ті
льки в такій комбінації уважав за
можливу українську національну екс
пансію на схід від українських етніч
них земель з чорноморського басейну.
У цій своїй теорії він не був такий
послідовний, як наші новітні так зва
ні совєтофіли — наддніпрянські ліві
ес-деки чи ліві ес-ери, всі ті Шумсь-
кі, Максимовичі і Щириці, які розу
мовим шляхом дійшли до висновку
про конечність співпраці з больше-
вицькою Москвою, щоб рятувати на
ціонально-культурні ціннощі в Укра
їні та запевнити їй мінімум політич
них вольностей й охоронити її від пов
ної економічної експлюатації. Ще по
слідовнішим націонал . політичними
совєтофілами були всі ті галичани-
науковці, письменники і журналісти,
які в реакції проти Польщі, рахую
чись з совєтською „реальністю", пові
рили в можливість і конечність спів
праці з червоною Москвою на плат
формі СССР. Більшість тих наддніп-
рянців і галичан походили з соція-
лістичного табору чи мали бодай за
молоду соціялістичні симпатії, як
математик Микола Чайківський, чи
анархіст Михайло Лозинський. Але
були й такі аполітичні ідеалісти, як
108