ДВА КОРИФЕЇ ПРЕСИ
Д-Р ІВАН НІМЧУК — Д-Р ВАСИЛЬ ПАНЕИКО
Написав Іван
Кедрин
Трохи дивно виглядають ці два
прізвища одне поруч одного, так ма
ло ці люди мають спільного. Крім
одного: спільної приналежности до
світу української преси. І ось, на при
кладі цих двох осіб •— Івана Німчу-
ка й Василя Панейка •— найкраще
видно, яке широке поняття „преси"
і як українська преса теж зрізнич-
кувалась та поширила межі, що в
них можуть вміщатися журналісти
не тільки цілком різних персональ
них вдач, але й професійних уподо
бань і зацікавлень. І Василь Паней-
ко і Іван Німчук належали до того
самого галицького націонал-демокра-
тичного табору. Був час, коли вони
обидва працювали в апараті того
самого закордонного центру ЗУНР,
чи пак Диктатури през. Євгена Пе-
трушевича, Німчук у Відні, Паней-
ко у Парижі. Імена обох зв'язані з
ліьвівським „Ділом", якого вони о-
бидва, в різному часі і серед різних
обставин, були головними редактора
ми. А все ж, це були наче два окремі
світи.
Пишучи про них, крізь призму вла
сних споминів, зв'язаних із співпра
цею з ними, та бажаючи дати своїм
коротким нарисом „причинок" май
бутньому історикові української пре
си (який напевне знайдеться колись,
коли буде Українська держава і по
глибляться історичні досліди над різ
ними ділянками минулої української
культури), відразу треба зазначити,
що автор цих рядків не може стави
тись до обох них — Івана Німчука
й Василя Панейка — цілком однако
во, з тими самими почуваннями. І
тому — хоч узагалі нема ідеально-
об'єктивної критики осіб, явищ і діл,
бо кожна критична оцінка мусить бу
ти забарвлена суб'єктивізмом — на
характеристиці обидвох тих діячів
відіб'ється мабуть ще більш суб'єкти
візм мого підходу. Пам'ять про по
кійного Івана Німчука навіяна в ме
не найглибшим сантиментом, як про
одного з найкращих, найближчих,
найсердечніших приятелів. Працю
вати з кимсь в одній газеті цілих
15 років, із них цілих 10 років си
діти разом в одній кімнаті — може
бути великою приємністю, силувано-
коректною байдужністю або вели
кою прикрістю. Уважаю ласкою Го
сподньою, Що наділив мене був та
ким товаришем праці, як Іван Нім
чук. І не можу писати про нього
інакше, як тільки тепло, з найбіль
шим смутком, що його нема вже в
живих, і з глибоким жалем до себе
самого, що занедбував в останніх ро
ках контакт, причавлений 4,000-ми-
левою віддаллю між Ню Йорком й
Едмонтоном у Канаді. А може й до
кір совісти за той занедбаний безпо
середній зв'язок диктує ще тепліший
тон у згадуванні Івана Німчука.
Не те у відношенні до Василя Па
нейка. При всій пошані до його ін
телекту, до його громадсько-політич
ного й журналістичного стажу і на
віть віку (коли я, вернувшись з воєн
ного полону на Сибіру й революцій
ної метушні в Україні, був студентом
у Відні, він мав уже за собою кар'єру
головного редактора „Діла" й мініст
ра закордонних справ ЗУНР) — я
ставився до Василя Панейка не тіль
ки байдуже, але й з нехіттю. Він
відштовхував передусім своєю „труд
ною" вдачею неврастеніка-відлюдка.
Він відштовхував і політично, як о-
дин із тих галицьких політиків з-
перед першої світової війни, що їх
світогляд формувався в щоденній мо
рочливій і безперервній гризні з по-
107