Basic HTML Version
спасатись, а л иша ти хати, батьк і в, др у з ів с еред злидн і в. Чи можна
л иша ти рідну з емлю, коли т р е ба ставати в її о б о р о н і? Знаю, що мої
родичі щаслив і, що я п ішов у к р ащий світ. Але чи не покинув я їх
на схилі віку, немі чних? А як з одно с і л ь ч анами? Т аж я був п е рший
в селі, що п ішов до шк о л и! Многі з них т ішились мо л о д им студентом. ,,
А чи я з а б ув уже за слова Івана Франка, що то писав, що він, син
селянина, в и г о д о в а ний т в е рдим мужиц ь к им хл і бом, почув ав себе до
о б о в я з ку в і дда ти п р а цю свого жи т тя свому про с т ому н а р одо в и. А я
не сповнив т о го обо в я з к у, а т і льки п о т ішаю себе д умк ою, що і тут
жи в у ть наші люди, що і тут т р е ба роб і тник і в. Та думка мене з а спо
коює , але р і вночасно д р у га думка т урбує мене. Вона пит ає мене: як
один із тво їх бра т ів є у б і льшій небе зпец і, то чи не твій о б о в я з ок
саме йому п ома г а т и? Ось так, чи т аючи поему Івана Франка ,,Іван Ви-
шенс ь кий ", п е р ежи в аю д уше в ну т р а г ед ію із мона хом на Афон і , що
то з а б р ив туди з Укра ї ни шу к аючи Бо г а, спасення своєї душі . Він у
камян ій келії р о з в ажає про Бог а, суєту світа, г л ядить на хрест і
у п о д і бнює сь до Р о з п я т о г о. Але там д а л е ко —• Укра ї на п р о п а д а є. При
х о д я ть д о ньо го посли з р і дної земл і, п е р е д ають йому пис ьмо - про с ьбу,
що б верт ав в Укра ї ну і пома г ав їй безталанн і й . .. Але він з а г а д ав умер
ти в самотн ій келі ї! Пр и г о р т аюч ому хрест д о г рудей на сув а є т ь ся
в ажке пит ання: Чи маю я пр а во спа с аючи себе з а бу в а ти за бра т і в?
В нь о го ніжне СУМЛІННЯ. Він не убив павука, що снував свою сіть над
в х о д ом до йо го келі ї, бо і т о го павука Тв о р е ць с о з д а в. Тому і бє т ь ся
з г а дк ами. І вкінці, хоч р ішив ся був з а бу ти за світ, йо го прис тра с ти
і с к о р б о т и; хоч р ішений по с в я т и ти р ешту віку для с в о єш д уш і ; опу
стив кел ію. Та чи я можу р і внатись з отим Б ожим у г о дни к ом? —
пи т аю себе. Але сумління т аки далі гриз е, нераз д уже гриз е . . ."
Т у г а
Не р аз він т і кав від т о в а ри с т в а; шу к ав с амоти. Я до г а ду в а в с я, що
він т ужи ть за минулим, д а л е ким. Це ж з а г альна слаб і сть тих, що їх
д о ля кинула на чужину. Я пр о б у в ав р о з в ажу в а ти його, та д а рма.
, ,Чуюся ча с то як та пе р е с аджена д е р е вина ", г о в о р ив він. ,,Чи ти
д р уже бачив т аке д е р е в о? Воно ніби приня ло с ь, ніби з а пу с т ило ко
ріння, ніби з елен іє кожної весни, та листя йо го не т а ке буйне як
і нших дерев, і овочу на ньому менше. Де я чверть стол і ття п е р ежи в,
ць о го не можна з а бу т и. Ні, ні коли я ць о го не з а буду. І чому тим
КЛОПОЧУСЬ? Т аж ні хто р о з умний не вима г ає в ід мене, що б це з а бу т и.
, ,Ось мчит ь ся по ї зд п ід г ору
Б
напрямі Д. , а я г л я джу на село, в
я кому пр а цюв ав в с ь о го т і льки к і лька мі сяці в. На високому бере зі
Прута бачу хустини, як по в і в ають у пов і трі наче білі крила. Це шк і ль
ні д і ти т ак мене п р оща л и. Чи можна їх з а б у т и? Яж б л а г о с л о в ив їх
т од і в мо їх г а дк а х! А в і дтак сів і чит ав з с л ь о з ами їх з б і рний про-