У передвиборній Україні є про що говорити – проблем аж задосить‚ зокрема соціяльних і вже задавнених‚ хронічних‚ бо нагромаджувалися вони‚ залишаючи країну найбіднішою в Европі‚ ще від часів Леоніда Кучми. З волі цього „хрещеного батька“ оліхархії економіка‚ а через неї дуже скоро – й політика‚ потрапила в залежність від жменьки людей. За єдиним критерієм – в кого більше нахабности‚ захланности‚ жорстокости‚ лицемірства. Служіння суспільству‚ вірність національним інтересам‚ проукраїнські переконання – ці критерії не застосовувалися. У формальному розумінні‚ звісно ж‚ система не була антиукраїнською‚ а була просто байдужою до цього тонкого виміру людського існування. Такою вона є й нині. На дні глибокої ями „дикого капіталізму“ кільканадцять спрутів все ділять між собою сфери впливу і доступ до надприбутків‚ ніяк не годні нажертися неправедним багатством. Все інше їх не обходить.
А тим часом‚ користуючись національною байдужістю економічно-політичної еліти‚ на поверхню суспільного життя знов і знов вибиваються‚ безперервно підгодовувані Москвою‚ антиукраїнські сили. Це щось зовсім ненормальне‚ якийсь явний абсурд: Росія‚ плюючи в очі всьому світові‚ відірвала від України Крим‚ окупувала Донбас‚ підміновує збройні арсенали по всій Україні‚ створює осередки хаосу‚ веде масову інформаційну аґресію‚ кібердиверсії. Неприховуваною її метою є знищення незалежної української держави‚ а що чуємо від більшости – від 99 відс. кандидатів на президентське крісло? Що кожен з них наступного після інавґурації дня принесе Україні мир і соціяльну справедливість. Це щось набагато гірше‚ ніж звична передвиборна брехня. Ні в чиїй кишені не лежить соціяльна справедливість‚ не може вона бути подарунком жодного президента – економічний розвиток і добробут країни залежить від політичної зрілости народу і його здатности обрати владу для себе самого – в ім’я найсприятливіших загальносуспільних умов для розкутої‚ ініціятивної‚ а тому й продуктивної праці.
Щодо обіцянок негайного миру‚ то це прямо межує з державною зрадою‚ бо мир з путінською Росією можливий лише за відмови українців від свободи і незалежности. Отож не про мир треба сьогодні говорити‚ а про захист України‚ про сильну армію‚ про зброю‚ про внутрішню та організаційну єдність усіх національно-демократичних сил‚ про їхню згуртованість навколо безкомпромісно державницького проводу.
Не блазня Володимира Зеленського з його дурною готовністю „домовлятися хоч з бісом“ треба слухати‚ не кремлівських аґентів Олександра Вілкула‚ Юрія Бойка чи Євгенія Мураєва‚ не соціялістів Сергія Капліна чи Олександра Мороза – а тих‚ хто повернувся з боїв на Донбасі.
„Ми маємо тільки єдиний шанс перемогти ворога – зробити цю війну всенародною‚ мобілізувати всю націю“‚ – намагається усвідомити розгубленого виборця недавній командир сотні добровольчого батальйону „Айдар“ Євген Дикий. Він не один – цю істину вистраждали сотні тисяч українців‚ котрі воювали на сході і котрі не сумніваються‚ що на першому місці у передвиборних дискусіях має стояти безпека суверенної української держави.
З цього погляду здається цілком логічним‚ що серед кандидатів бачимо ще одного колишнього Голову Служби безпеки України – Валентина Наливайченка. Постать цікава і по-своєму симпатична. Політичного досвіду він набував з молодих років – як секретар Посольства України у Фінляндії‚ Данії і Норвегії‚ відтак – консул України у США. Згодом – заступник міністра закордонних справ України‚ був ініціятором створення спільної робочої групи „Україна-НАТО“. Очоливши‚ за Президента Віктора Ющенка‚ Службу безпеки‚ В. Наливайченко активно посприяв резсекречуванню архівів СБУ‚ зокрема тих‚ що стосувалися Голодомору 1932-1933 років‚ сталінських репресій‚ національно-визвольної боротьби Української Повстанської Армії. Саме за почином В. Наливайченка відбувся судовий процес‚ у висліді якого судді визнали обґрунтованим висновок слідчих СБУ – що Голодомор насправді був геноцидом‚ тобто навмисним створенням обставин‚ кінцевою метою яких було фізичне винищення української нації.
Так що проукраїнськість цього кандидата доведена ділами‚ а не словами. Та виникають деякі сумніви ось з якого приводу. Після відновлення у 1991 році незалежної української держави в Службі безпеки України‚ контрольованою‚ ще з радянських часів‚ московською аґентурою‚ не могло не виявитися національно свідомих безпековиків-українців. Знову ж таки‚ судячи з дальшої діяльности‚ до них належать генерали Олександер Петрулевич‚ Олександер Скипальський‚ Євген Марчук‚ Ігор Смешко‚ Микола Маломуж‚ Віктор Трепак і‚ мабуть‚ ще багато інших. Це люди‚ які дуже багато знають‚ зокрема про Росію‚ тому дуже важливою є їхня сьогоднішня політична позиця‚ їхній потенційний вплив на березневий вибір. І замість змагатися кандидатові В. Наливайченкові з кандидатом І. Смешком‚ чи не корисніше для безпеки України було б стати усім цим проукраїнським генералам за одну трибуну і звернутися до суспільства з програмою захисту України?
Українське суспільство мусить позбутися ілюзій‚ якими його присипляють фальшиві миролюбці. Насправді мова йде тільки про ці два варіянти – або відсіч аґресорові і надійний захист суверенної української держави‚ або капітуляція перед Росією. Капітуляція ганебна і смертельна для українства.
Гостро‚ гостріше‚ ніж українці‚ відчувають це „або-або“ татари. Для них незалежна і сильна Україна є єдиною надією на повернення Криму‚ їхньої матірної землі. Тому татарські провідники в Україні здатні дивитися в самий корінь проблеми. Ось вкрай ясний погяд відмого їхього публіциста Айдера Муждабаєва:
„Є п’ять головних вимог, за дотримання яких особисто я і ті, хто оцінює політиків подібним чином, можемо проголосувати за того чи іншого кандидата у 2019 році. Вони прості і не передбачають подвійних відповідей — тільки „так чи ні“. Публічно, на всю країну і світ.
1. Висловлення особистого ставлення кандидата у президенти до Володимира Путіна щонайменше у такому форматі : „Я вважаю його за свого особистого ворога, ворога України і всього світу“.
2. Ґарантія відмови від самої ідеї прямих переговорів з будь-яким політиком Росії (тут прізвище неважливе), доки його райх не забереться з останнього сантиметра української землі і не виплатить Україні репарації, а українцям і кримським татарам — компенсації за втрату родичів, за поранення, за втрату майна, за тюрму, за вигнання і таке інше.
3. Визнання, що українські вояки‚ офіцери‚ армія — для держави, народу і країни — найважливіші, і їхня сила зростатиме з кожним днем. Що у Криму — окупація і геноцид кримських татар, що на Донбасі — окупація і війна з Росією. Цей пункт можна поставити першим, навіть нульовим, це елементарна база, без якої у президенти ніяк не можна йти.
4. Публічні ґарантії незмінности зовнішньої політики України і підтримка зафіксування у Конституції курсу на вступ до НАТО та Европейського Союзу. Немає чіткого „так“ — кандидат вмер, несіть наступного.
5. Публічні ґарантії і підтримка зміни статусу Автономної Республіки Крим (10-й розділ Конституції України) на Кримськотатарську автономію в складі України. Одразу — без брехні і спекуляцій, автономії без права виходу, але з ґарантіями прав кримських татар, корінного народу України на своїй батьківщині. На всі часи. Це і чітка підтримка нашого народу в умовах окупації/репресій, і страшний зовнішньополітичний удар по Росії, який їй давно слід завдати. Якщо, звісно, кандидат серйозно бажає повертати Крим, а не говорить ритуальні фрази“.
Годі сказати ясніше і принциповіше. Замість слухати брехні політиканів‚ що рвуться до влади як до способу збагачення‚ багатостраждальні українці мали б прислухатися до багатостраждальних татарів. І діяти разом.