„Україна в огні“ – це назва кіноповісти Олександра Довженка‚ вражаючого за художньою силю твору‚ котрий так і не став кінофільмом‚ бо Сталіна обурив у ньому український патріотизм геніяльного автора і його вірність життєвій правді. А правда полягала в тім‚ що головне бойовисько Другої світової війни‚ найбільші і найстрашніші битви її припали на українську землю‚ на українську людину. На тлі великої родини Лавріна Запорожця і його п’ятьох синів‚ що йдуть воювати зі смертельним ворогом свого народу‚ О. Довженко відкриває перед нами протилежні внутрішні засади своїх героїв і антигероїв. Як по-сьогоднішньому звучать ці слова‚ як неможливо не впізнати в них нинішню ситуацію в Україні:
„…Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах… Не видушували з малих своїх талантів великої користи, …не любили виставлятися напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях…“.
А на супротивному боці – душевно і розумово травмовані сталінським режимом людці‚ котрі ще вчора користалися свої привілейованим становищем‚ а нині‚ замість захищати батьківщину‚ втікають у глибокий тил:
„…Пролітали вантажні машини різних снабів, воєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалось, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених…“.
Не краще виглядають в художника й ті‚ що залишалися на місці‚ – пряма аналогія з сьогоднішнім Донбасом і його мешканцями! – затуливши вуха й заплющивши очі на реальність і відмовившись від вибору:
„…У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великости душі… Звиклі до типової безвідповідальности, позбавлені знання урочистої заборони і святости заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам’ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово „священна“ не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі…“.
„…Димом сходили обрії. Вогняні вали з громом і гуркотом не один раз перекочувалися із сходу на захід і з заходу на схід…“.
Україна у вогні й сьогодні‚ в оцю хвилину. Громи канонад – не буквальних‚ не гарматних‚ а ідейних‚ світоглядних – котяться зі сходу на захід і з заходу на схід. Непримиренна‚ доленосна битва точиться на інтернетних веб-сторінках‚ в газетах і журналах‚ проте‚ найгостріша і вже вповні відверта – на українських телеканалах‚ котрі усі без винятку належать не просто олігархам‚ але олігархам антиукраїнським.
Ясно відчувається загальний плян – не допустити появи нових політичних проукраїнських сил‚ скомпрометувати Революцію Гідности і її учасників‚ ототожнити український патріотизм з екстремізмом і нацизмом‚ унеможливити посилення українства в Україні‚ здійняти в ній хаос‚ на тлі якого дореволюційний режим реґіоналів буде виглядати привабливим.
Телевізійні програми на актуальні теми вибудовуються так‚ щоб змусити глядачів зробити потрібні власникам каналу висновки. Для цього влаштовуються дискусії „правильних“ коментаторів з „неправильними“.
Свіжий приклад. На „112.ua“ цими днями схрестили списи „правильний“‚ бо антиукраїнський Євген Червоненко і „неправильний“ Дмитро Корчинський‚ проукраїнську безкомпромісність якого „правильні“ називають екстремізмом. Мова – про українсько-польські стосунки. Є. Червоненко закликає‚ „заради миру і спокою“‚ відмовитися від Степана Бандери як одного з символів української національно-визвольної боротьби. Пропаганда „миру і спокою“ в Україні‚ яка веде війну з російським аґресором‚ – це тонко розрахована антиукраїнська провокація‚ вигідна Москві і Варшаві. Ніщо інше‚ як „мирний“ шлях до капітуляції незалежної Української держави.
І коли вірний собі Д. Корчинський каже‚ що визвольна іделогія С. Бандери була в тій певній частині українського світу і в той певний час проґресивним явищем‚ „правильний“ Є. Червоненко спалахує „святим гнівом“: як телеканал міг надати слово такому „бандерівцеві“!
Упродовж кількох останніх тижнів‚ мабуть‚ не було жодного телеканалу і веб-сторінки‚ де б не коментувалися слова голови Українського Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича про те‚ що книжки та пісні модних в радянські часи письменника Михайла Булґакова і барда Володимира Висоцького‚ з огляду на саму цікавість і деяку нібито опозиційність їхніх текстів‚ були своєрідними пропаґаторами „руского міра“. З того‚ яка буря здійнялася проти В. В’ятровича‚ стає зрозуміло‚ в якій страшній мірі українська національна самосвідомість уражена чужими і ворожими українському національному відродженню психологічними і світоглядними стереотипами.
Про антиукраїнців нема й мови‚ але сьогоднішня загальносуспільна атмосфера‚ котру формують телеканали та залежна від тих самих олігархів преса‚ змушують згинати спину цілком нормальних осіб.
Ведуча програм „Народ проти“ і „Hard“ Наталія Влащенко запитує Романа Безсмертного‚ розумну‚ порядну і проукраїнську людину: як він ставиться до М. Булґакова і В. Висоцького? Досвідчений політик‚ очевидно‚ маючи великі амбіції‚ може‚ навіть президентські‚ намагаючись вгодити капітулянтським настроям й виглядати при цьому „святішим‚ ніж Папа Римський“‚ накинув на Україну й українців дивний обов’язок рятувати російську національну культуру‚ бо в сьогоднішній Росії нема‚ бач‚ кому це робити. Ай-яй-яй‚ яке ж добре серце в цього політика – рятувати культуру‚ котра навіть на своїх визнаних світом вершинах ніколи на заступилася за безперервно нищену українську культуру і українську національну душу.
Шельмувань і тенденційних оцінок у пресі і на телеканалах зазнають сьогодні „Національні дружини“‚ нещодавно утворені з метою запевнення більшого порядку на вулицях українських міст і сіл. Тому що ініціятива походила від українського корпусу „Азов“‚ відомого своїм героїзмом у війні з російським аґресором на Донбасі‚ десятки „експертів“ і „політологів“ щодня змагаються у знеславлюванні цих дружин‚ накиданні їм „антидемократичних“ намірів.
Нема найменшого сумніву: сьогодні в Україні її вороги знову‚ як і в найчорніші часи нашої історії‚ зазіхають не лише на фізичний український простір‚ але на простір ідейний‚ ментальний. Тому невідкладним завдаанням є визначення „червоної лінії“‚ яку україножери не матимуть змоги переступити.