Basic HTML Version
Ессад Бей.
ЯК МЕНЕ УКРАЛИ.
Ви не вірите? але це таки дійсна
правда, факт, який стався зі мною од
ного літнього вечера в головному мі
сті республики Азербеїджан.
То була незвичайна пригода, яка
не кождому притрапиться, а заслу-
гує на то, щоби її оповісти.
Власне минула десята година ве
чера як я виходив з дому та пустився
до одинокого європейського клюбу в
місті.
Вулиці були повні людий; Англій
ці, Турки, Перзи, темноокі, красні А-
зербеїджанці і обдерті російські емі
гранти. Тошіа ріжнородних людських
лиць, які терпеливо зносили цілий
день жарке сонце, а тепер тішилися
так бажаним холодом.
Я йшов поволи, о нічім не думав
і ані снилося мені о якихсь пригодах.
Нараз почув я як хтось взяв мене за
плече. Передімною стояв рослий му
шина в однострою.
. „Вибачте, чи Ви пан Е.? — почав
він по азербеїджанськи, а коли почув
від мене потакуючу відповідь, сказав:
„На приказ — тут назвав якусь владу
— „Ви є арештовані і мусите бути сей-
час відставлені до даного уряду".
Мені стрілила думка боронитися,
але заки я міг це виконати, миттю о-
кружило мене около десять добре 0-
зброєних, на темно одягнених людий,
які ввічливо запровадили мене до
замкненого авта і по хвилі їхали ми
по страшно брукованих вулицях
славної республики.
Мушина в однострою дав мені ци-
гаретку, я закурив і передумував над
своїм положенням. Хто властиво міг
був сказати мене арештувати?
Розуміється — в републиці було
18 міністрів, крім того президент по
ліції і губернатор, які мали право ви
давати наказ арештувати. Але всі ті
панове бул;/ мені особисто знакомі,
думаю отже, що жаден з них не схо-
тівби рабувати мені свободи.
Нараз стрілила мені думка до го
лови: ,,може то є міністер фінансів від
якого я вчера виграв в карти десять
долярів?" Але ні, це не можливе, мі
ністер - - старий, чесний чоловік. Це
мусить бути цілком певно лиш мале
непорозуміння.
Та думка успокоїла мене і я вигід
но оперся в авті і міркував як то я пі
зніше оповідатиму цю історію.
Ми їхали досить довго; вулиці ста
вали все вужчі і вужчі та неприємні.
Десь далеко блимала ліхтарня. — Все
приближалася — то був одноповерхо
вий дімок.
„Чи то власне той уряд?" — запи
тав я мого товариша їзди. Він мовчав.
Але ось ми станули перед тим доми-
ком, ввійшли до нього — кілька ста
рих сходів вгору і вкінці я опинився
сам, з а з а м к н е н и м и д в е р
ми,
в м а л і й ч о т и р о к у т н і й
т е м н і й к і м н а т і .
Перше, що я почував то була лють
„До чорта, що за дурні жарти!" Я
присягнув собі, що поскаржуся у всіх
міністрів. Зачинаю лаятись у всіх зна
них мені мовах: по азербеїджанськи,
турецьки, перзьки, російськи, німець-
ки і французьки. Може то поможе.
Закляв добре по вірменськії, аж на
раз чую за дверми якесь скрипіння і
в х о д и т ь м у щ и н а з ч о р н о ю
м а с к о ю . В р у ц і
д е р ж и т ь
р е в о л ь в е р . Ані слора, ?.гі звуку.