Basic HTML Version
— 104 —
— Весїле справляю мому синови. Витайте, гостї!
— говорила. І слези з очий не плили, тільки тяжкий біль
витав на лици, а серденько скомлїло страшно, страшно...
— За що мене так Бог покарав? — лебедїли її уста.
Не плакала, не нарікала, тільки зі смутком своїм ходила,
який був причиною тяжкої недуги серця. Ніколи вже з тої
хвилї цілком здорового не була.
— А може воно й правда, — казала — що той
тяжкий хрест, який я несу, окупить долю моїм дітям...
Все про дїтий, а не про себе дбала. Так, се моя мати,
моя добра, золота мати.
Минали літа. Вже сама недужою була. Лікар велів
електризувати ся. Справила машинку, що дня електризу
вала ся і се їй приносило полекшу. Та думала не тільки
про себе. В селї була стара жінка, Танка. Три роки з
постелі не зволїкла ся. Ревматизм повикручував їй руки
і ноги.
Болото в селї по кістки, а моя мати йде до старої
Ганки. Кальоші грязнуть в болоті. Задихала ся, пристала
на хвильку і йде дальше. Наелектризувала стару Ганку.
І так ходила до Ганки що дня, через цілу елітну осінь,
через тяжку зиму, доки сили їй не відмовили послуху.
Так, се мати моя, се руська попадя!...
Минув рік. Задзвонили дзвони. Не стало моєї мате-
ри. Де би я не був, я згадую ту страшну, зловіщу хвилю,
я чую ті дзвони, які мені серце розривають. Ой, чую, чую
ті дзвони що дня, хоч десяток лїт минув з того часу, як
її похоронено. І тямлю сю хвилю, як до нарядженої до
мовини зближала ся стара Ганка.
— Я ходжу, а наші бідні їмость померли — лепе-
тїла Ганка з слезами в очах, та шептала устами молитви.
А опісля виняла голку з ниткою і срібний сороко-
вець завязаний в хустині, та зашила його в чорну, по
хоронну одежу моєї матери.
— Той сороковець дістали мої татуньо за панщини
від пана, як двірський посіпака ребра їм поломив. Хова
ла його собі, щоби взяти на смерть до трумни. А що
їмость скорше померли, най буде для них. Матінка Бо
жа на сороківци отворить їм ворота до неба...