Basic HTML Version
Павло Грабовський.
О т х р о ' х ' і а : .
Дітки маленькі кликали маму:
„Вставай, голубко, непе кохана,
Прокинь ся швидше та кидай яму,
Бо ми не іли з самого рана!”
Даремно ждати; побігли в клуню:
„Чом не йде мама?
—
скажи татуню!”
„Пождіть, не плачте, дітоньки милі;
Небавком прийде ваша матуся,
Зварить кулеші, булки дасть білі,
Я скоро в хату також верну ся.
Не ждеть ся дітям
—
побігли в клуню,
„Деж наша мама?
—
скажи татуню!”
Голову .сумно тато понурив '
Обійняв діти, та що казати,
Трома струмками піт з нього дзюрив...
Лишив роботу, побрив до хати,
Злагодив істи і знов у клуню...
А дітки в голос: „Куди, татуню?”
Зростають дітки і голі й босі,
Вже не питають, бо зрозуміли,
Чом не приходить матуся й досі.
Нелюдські злидні кругом обсіли,
Усе порожне, комора й клуня;
По заробітках женуть татуня.
На дворі люто, тріщать морози,
А він працює і дні і ночи;
Краялось серце, змерзали сльози,
Поки заплющив на віки очи.
Побіжать діти із хати в клуню:
„На кого кинув ти нас, татуню?”
і
Е С І Е Е І Ь .
(Народна пісня.,)
Ой три літа, три неділі
Минуло ся на Вкраіні,
Як козака Турки вбили,
Під явором положили.
Під явором зелененьким
Лежав козак молоденький;
Його тіло почорніло,
А від вітру пострупіло.
Над ним коник зажурив ся,
По коліна в землю вбив ся.
—
Не стій, коню, наді мною,
Бачу-ж я щироньку твою!
Біжи-ж степом та гаями,
Долинами, байраками,
До моеі родиноньки,
До вірноі дружиноньки.
Стукни в браму копитами,
Тай забрязкай поводами.
Ой вийде брат
—
понурить ся,
Вийде мати
—
зажурить ся,
Вийде мила
—
порадіє,
Стане, гляне
—
тай зімліє!”
—
Де ти, коню, пана скинув?
Кажи-ж, коню, чи не згинув?”
—
Мене Турки надігнали,
Пана мого з мене зняли,
Постріляли, порубали,
Там над Дністром лихували!
Ой цить, мати, не жури ся,
Вжеж бо син твій оженив ся,
Взяв він собі за жіночку,
Зеленую могилочку,
Тай крутую долиночку.