Підпільник ОУН(р) професор д-р Борис Вітошинський

„Український визвольний рух, наша національна революція є міцна та незнищима саме завдяки ідеалістам й жертовним борцям“, – ці слова належать видатному українському вченому-правникові, талановитому науковцеві й досліднику, здібному журналісту й публіцистові, провідному діячеві ОУН й політв’язневі Борисові Вітошинському, який народився у княжому місті Перемишлі 18 серпня 1914 року. У грудні минає 30 років як з-поміж нас його немає, бо ж спочив він 9 грудня 1991 року в польському місті Олява, після чого був похований у Перемишлі.

В юнацькі роки Б. Вітошинський закінчив українську чоловічу гімназію у Перемишлі, згодом студіював право у Варшаві. За свою громадську, політичну й підпільну діяльність він був неодноразово ув’язнений у польських і німецьких концтаборах. По війні, закінчивши правничі студії, працював на посаді професора в Українському вільному університеті (УВУ) в Мюнхені. У 1948-1954 роках жив в Буенос-Айресі. У 1954 році оселився поблизу Парижа, працював головним редактором газети „Украї­нець-Час“, а згодом – у часописі ОУН „Шлях перемоги“.

Св. п. Б. Вітошинський був фахівцем у царині міжнародного публічного права, став автором наукових досліджень у цій галузі права й міжнародно-правових аспектів визвольної боротьби поневолених народів.

Поштовхом для написання цього допису про Б. Вітошинського стала стаття Аскольда С. Лозинського із Нью– Йорку, яка була поміщена у „Свободі“ 22 жовтня 2021 року, в якій він, зокрема, пише, що „Міжна­родне право найслабше діє у світі.

Борис Вітошинський в концтаборі „Авшвіц“.

100 років дискутується, хто є суб’єктом міжнародного права, і хоча деякі спеціялісти твердять, що колись були тільки держави, а тепер є міжнародні організації та навіть фізичні особи, це все – байка, бо основи міжнародної юрисдикції залежать виключно від держав, а практично – від сильніших держав. На думку приходить спеціяліст з міжнародного права, який закінчив право у Варшавському університеті, а опісля здобув ступені маґістра і доктора в УВУ. Це Борис Вітошинський. Темою його маґістерської праці була „Міжнародна охорона цивільного населення в часі війни і окупації“, темою докторської дисертації – „Повстанські рухи і визвольні війни під час і після Другої світової війни у світлі міжнародного права“.

Він писав ці праці через 25 років після війни, тому було чимало не тільки матеріялу для дослідження, а й досвіду українського патріота і націоналіста. Б. Вітошинський помер у вирі своєї політичної та наукової праці через кілька місяців після проголошення Україною незалежности. Його праці – не закінчені, досі не закінчена і тема міжнародного права.

Чому твори націоналістичного юриста Б. Вітошинського такі важливі сьогодні? Бо ми знаходимось в ері ґльобальної політики. Немає сьогодні нічого місцевого, все має світове насвітлення і міжнародне право, яке має найменше практичного втілення, стає з кожним днем дуже важливим“.

На початку 2000-их років у Києві під час особистої зустрічі меценат Омелян Антонович подарував мені свою книжку „Спогади“, у якій є кілька згадок й про Б. Вітошинського, від часу, коли 28 червня 1930 року О. Антонович „був прийнятий в гімназію в Перемишлі до сьомої кляси“. Він пише: „Уже наприкінці сьомої кляси п’ятеро з нас, одноклясників, почали дружити, і ця дружба зміцніла до кінця гімназійного часу і залишилась ще надовго після того. Окрім мене, це Богдан Козак, Михайло Качмар, далі був Борис Вітошинсь­кий, його батько загинув у війні, а мама з дому Фільц була лікаркою, мала двох синів Віто­шинських, вийшла вдруге заміж за суддю Коченаша і мала з ним одного сина, мала лікарську практику в Перемиш­лі; п’ятий був Володимир Федак із передмістя Вовче, Козак і Качмар мешкали на станції у баби Вітошин­ського, пані Фільцової, і там також мешкав він сам“. І далі: „В Польщі влаштовано концентраційний табір в Березі Картузькій, куди без суду і покарання висилали, в першу чергу, український націоналістів. Туди попав також цілий ряд моїх товаришів – Володимир Федак, Б. Вітошинський та сотні інших націоналістів і просто українських патріотів“.

Інший уродженець Перемишля, видатний діяч українського підпілля на Донбасі, Євген Стахів, який від 1932 року був разом з Б. Вітошин­ським учасником українських шкільних та молодіжних організацій Галичини, у 1995 році написав книгу „Крізь тюрми, підпілля й кордони. Повість мого життя“. У книзі він пише: „Багато учнів Перемишльської гімназії стали визначними людьми. І більшість з них я знав особисто. Омелян Антонович, Борис Вітошин­ський – випускники 1932 року. То були дуже активні роки в Перемишлі, життя вирувало. На вакації приїжджали мої товариші – Борис Віто­шин­ський з Варшави, Володимир Федак з Кракова. Ми створили малень­ку дискусійну групу і проводили таємні зустрічі, на яких Федак, Віто­шин­ський, Богдан Козак і я говорили про політику, ідеологію“.

Як відомо, перші більші арешти українців, членів ОУН або співпрацівників з підпіллям, німці провели вже у вересні 1941 року.

Омелян Коваль, український громадський діяч, був арештований німецькими окупантами 15 вересня 1941 року й через в’язниці Львова і Кракова відправлений до концтабору „Авшвіц-І“, розповідав: „Нас було дві групи бандерівців, яких відправляли з тюрми Монтелюпіх у Кракові до „Авшвіца“. Я був у першій групі, в липні 1942 року. Нас було 20 чоловік, всі провідні члени ОУН. Коли ми приїхали до „Авшвіца“, нас зупинили при вході, щоб записати всіх, хто прибув. Усіх перевірили і кожному зареєстрували (але ще не причепили) номер за абеткою. Бандера Василь дістав перший номер 49721, я мав 49730, після мене був професор Степан Ленкав­ський, а Борис Вітошинський був останній за латинською азбукою“.

У листі до мене у Лохвицю з Ново­му Ульму від 22 липня 2003 року св. п. Степан Мудрик-Мечник, між іншим, згадував й про Б. Вітошин­ського: „Сьогодні ствердити, хто з членів ОУН під яким псевдо виступав не належить до легких справ. Знаю, що під псевдом „Урич“ був інж. Євген Гарабач, пізніше священик, що помер у Мюнхені. „Беріц“ – Борис Вітошин­ський, журналіст, доктор права УВУ, жив і помер у Парижі“.

Св. п. о. Євген Гарабач є автором допису про матір професора Б. Вітошинського, текст якого був поміщений у часописі „Америка“ 19 квітня 1977 року: „Фільц-Вітошинська-Коченаш Іванна народилася 7 лютого 1886 року у Перемишлі в шанованій родині. Екстерном закінчила тут гімназію. Медицину студіювала у Відні. Повернувшись до Перемишля, вийшла заміж за д-ра права Мирона Вітошинського. Під час Першої світової війни працювала лікарем у таборі втікачів у Ґмінді. Після відступу російських військ повернулася до рідного міста, відкрила лікарську практику як спеціялістка з внутрішніх і дитячих недуг. Її чоловік, який працював у дипломатичній місії ЗУНР, був заарештований поляками, захворів і помер. Перед Другою світовою війною вийшла вдруге заміж за суддю Коченаша, якого пізніше більшовики кинули до в’язниці, де він помер. Була вивезена в Казахстан. Там лікувала вигнанців, місцевих людей зіллям, за що здобула велику симпатію і пошану. Після закінчення Другої світової війни пощастило їй повернутися до молодшого сина в Польщу. На 80 році життя змогла відвідати своїх синів на Заході. Померла 22 жовтня 1976 року в Ратіборі (Поль­­ща). Похована у Перемишлі“.

Періодичне видання „Українська пресова служба” з’явилося 1 лютого 1946 року. В Мюнхені постійними співробітниками були Володимир Стахів, Орест Питляр, Михайло Сос­новський, Лев Шанковський, Борис Вітошинський, Роман Борков­ський.

Слід згадати й про родину проф. Б. Вітошинського. Дружина Б. Вітошин­ського – громадська діячка, журналістка, письменниця й перекладачка д-р Ольга-Любомира Вітошинська, яка писала здебільшого під псевдонімом „Софія Наумович“, народилася 27 листопада 1908 року також у Перемишлі. У 1930-их роках працювала у редакції львівської газети „Українські вісти“, на початку 1940-их років була ув’язнена органами НКВД, перебувала під „слідством“ у Львівській тюрмі. На Захід еміґрувала у 1944 році, де у Мюнхені закінчила УВУ, в 1970 році, в Парижі – Національний інститут східніх мов й цивілізацій та Сорбону.

Їхня донька, Зірка-Ірина Вітошин­ська, яка народилася у Буенос-Айресі 20 квітня 1954 року, також, як і її мати, закінчила Національний інститут східніх мов й цивілізацій та Сорбону, була консультанткою з українських питань кількох французьких радіостанцій, телеканалу „France–3“; одночасно головою Товариства україністів „Амікаль“. Від 1996 року замешкала у Києві, співпрацювала в англомовному тижневику „Eastern Economist“, від 1998 року була головною редакторкою французько-українського журналу „Le kaléidoscope ukrainien“ („Український калейдоскоп“), є авторкою численних репортажів, статей, досліджень українською, французькою та англійською мовами з проблем відродження і розвитку української культури.

Св. п. Б. Вітошинського можна віднести до числа незламних борців за українську Незалежність, до провідних носіїв ідей Державности України.