В цьому числі газети починаємо відзначення 125-річчя ,,Свободи”. Тут пропонуємо читачам уривок з книжки ,,Вільне слово американської України”, автором якої є Петро Часто – а саме, розділ про народження „Свободи“.
Поява „Свободи” датована днем 15 вересня 1893 року. Першу сторінку — усіх їх було тільки чотири — займало звернення „Браття русини!” (тут і далі в цитуваннях збережено мову ориґіналу — П. Ч.). Глибина і виразність висловлених у зверненні думок, їх емоційна напруга видають в авторові полум’яного проповідника, богослова, народознавця, поета — о. Григорія Грушку. Вже ця перша сторінка дає відчути, як він вірив у силу друкованого слова, в особливу, місійну ролю української газети на американській землі і в своє власне покликання.
Мовби сама доля готувала його до цього історичного завдання. На той час сповнилося йому 43 роки — розквіт сил. Колись його, шестирічного хлопчика, що вже тоді не розлучався з дитячими книжечками, забрав з глухого хутора коло Зарубинець на Збаражчині далекий, але й далекоглядний, зацікавлений в здібних людях родич, до себе до Львова. Там хлопець з відмінними оцінками закінчив народну школу і також з відзначенням — Львівську гімназію.
Львівський Митрополит Сильвестер Сембратович теж не був баждужий до долі і перспективи талановитих українських дітей. Це його рука привела Григорія до Риму, три роки вивчав там богослов’я, історію Церкви Христової, европейські мови. Здається, саме в Римі спробував свої сили у віршуванні. Взагалі був надзвичайно чутливий до слова як до одежі живої думки і сердечного поруху. Після Риму і після висвячення здобув відомість і пошану як один з найкращих проповідників у катедральному соборі св. Юра у Львові.
Словом, задовго до Америки, тобто до 1890 року, о. Г. Грушка у своєму ідейному і світоглядному становленні, релігійному і національно-патріотичному, набув такої висоти і такого розгону, що вже перше число „Свободи”, попри скупість сторінок, великою мірою визначало програму життя і діяльности організованого американського українства.
Відразу під назвою газети, як її кредо, стояли заповітні, вічні у своїй істині рядки з двох поезій Тараса Шевченка — з тих двох, котрими наш Пророк охоплював діялектику відкритости до світу й одоначасного зберігання свого в цьому, далеко не завжди до нас прихильному, світі:
„Учітеся, брати мої, думайте, читайте
І чужому найчайтесь — свого не цурайтесь”
„В своїй хаті — своя правда і сила, і воля”.
Ось такими були головні думки звернення до братів-русинів:
„…Розпятий за нас на хресті Спаситель сказав: „Істина освободить вас”. Правда одна може нам дати свободу. Се річ неспорима, що тілько тії люде стались свободними, которі, знайшовши правду, пізнали свою годность, народне достоїнство, свої права, Богом і природою дані, стрясли з себе душевне ярмо невіжества, ярмо тілесного гніту і так стались свободними, вільними панами своєї землі, свого ділянія, народного розвою в силі, в знанію і в багатстві. Такий народ називаємо днесь народом сильним, независимим, котрий з запаленою походнею просвіщенія і поступу в руках несе і розсіває зерно цивілізації і людськости в найтемніші закутки дикої Африки.
Ми днесь, Русини, питаємся, чому німці, французи, американці суть вільним і багатим народом, а ми одні обдерті, на багатій уроджені землі, чужим кланяємося богам і свій кривавий піт і працю мусимо складати в чужу стодолу, а самі з голоду гинемо? А що гірше — ми навіть метрики, народної назви не маємо, наколи кожде дике плем’я в Африці єсть означене певним сталим іменем… а нас чорт зна, як зовуть, бо ми невільники, і по нумеру нас кличуть, як треба дати остатну корову на податок або кров свою проливати на чужих нивах та на чужую користь.
Тому ти, руський народе, не мав часу на тоє, щоб у себе вдома працювати над укріпленням руського духа, над соєдиненієм своїх сил, і так дати в спадщині своїм внукам да правнукам народну независимість і політичне значіння, наколи другі народи звивалися охоче і спокійно на власному полі народного самопознанія. Русин мусів віками стояти на варті і проливати свою кров на полі битви з дикими ордами татарськими і бусурманськими, щоб своїм благодорними трудами зділати непрошибні стіни для европейської цивілізації против азіятського варварства.
А що ж з того? Днесь видиш тілько високі могили, тілько вони свідчать о храбрості і геройстві наших прадідів, за святую свободу начинили вони руську землю своїми кістьми, напоїли руською кров’ю, на которій тепер лях, німець і жид пшеницю сіє…
Русини! Така наша доля, така наша судьба на тій землі, де ми вперше світ узріли і перший крик видали з наших невинних грудей: „Хліба, мамо, хліба, з голоду вмераю…”. Та нужда, та біда найбільше далися чути по сей і по той бік наших зелених Карпат… Люди стали виходити громадами – то в Росію, то в Угорщину за куском хліба. Аж наостанку почули, що єсть десь якась Америка – й ну пускатися за далекий і широкий Атлантик…
Русин-бурлака на чужій землі нікому не знаний, всім чужий, несвідомий ані язика, ані прав того народу, до якого заблукав. В короткому часі, працююючи, мов той хробачок попід землею, сам побудував собі руські церкви, без жадної чужої помочі, позакладалися руські браства ваємної помочі — словом‚ русин, скинувши тілько з себе полатану гуньку, показав, що в ньому за сила, коли чужий го не гнітить, не запрягає в ярмо неволі.
Народе руський! Ти показав єси, яка в тобі сильна віра, яка у тебе терпеливість, яка у тебе постоянність!
Слава да честь тобі, о народе мій! Хто ту, в Америці, твій хліб їсть, а о твоє добро, о твою просвіту не дбає, да буде Богом і людьми проклятий. Ти во власних силах ішов дорогою, котра веде до правди, а правда — до свободи. Но тепер оглядаєшся за провідником, котрий би завів тебе до храму свободи.
Таким провідником власне єсть часопис „Свобода”.
Нашою задачою єсть: просвіщати руський народ, боронити його честь од вражих нападів, вказати дорогу до поступу, до цивілізації, до добробиту.
Дальше — святим буде обов’язком сохраняти межи народом його сокровища, то єсть — віру, обряд і мову.
Накінець будемо старатися, аби наш народ познав свою честь і злучився в одну велику громаду, як ото діляють наші собраття чехи, словаки, поляки тут, в Америці, щоб не оставати позаду других народів, котрі викресали вже лучшу долю для себе.
Родимці! Судьба і доля першої правдиво руської газети тут, в Америці, зависить от вас. Кождого русина-патріота єсть святим обов’язком нашу „Свободу” підтримувати і так причиняится до її розвитку, до її істнування.
Подайте нам помічну руку в такій святій справі, а ми з Богом ідемо шукати істини, а істина доведе нас до свободи, котра одна освободить нас, як сказано спочатку”.
Про момент заснування „Свободи” залишився тільки один спогад, зате він досить характерний і допомагає нашій уяві відтворити ті вельми своєрідні обставини, вельми непересічний образ о. Г. Грушки, а також те, з якими читачами він мав до діла на перших порах.
Денис Голод пише:
„Отець Грушка, парох Джерзі-Ситі, любив усе ширити книжки серед наших людей. Бувало, спровадить він книжок з „Просвіти” й розпихає між людей. Менші книжки дає даром, більші позичає, беручи за це 10 центів оплати. Дасть іміґрантові таку книжку й запише собі на карточці, прибитій на стіні, ім’я позичаючого та наголовок книжки.
Та звичайно таке бувало, що візьме чоловік книжку, дасть кілька центів оплати, і тільки вже о. Грушка цю книжку й бачив.
Каже о. Грушка: „Недобре з книжками.Треба нашому народові газети. Мусимо заложити газету. Пошлю гроші до Ставропигії і спроваджу черенки”.
Одного дня о. Грушка присилає до мене свого кухаря, що йому варив їсти, щоб я прийшов до нього. Я прийшов під ч. 247 Ворен стріт, де о. Грушка мав чотири кімнати — кухню і їдальну на першім поверсі, дві кімнати — на другім. Я застав у мешканні великі зміни. В їдальні був зроблений стіл і полички при стіні. Ще місяць тому, як я здавав о. Грушці звіт з колекти сред парохіян, тут було чисто, а тепер — справжня фабрика: коло стола стояли Денис Салій і Сидір Ференц. Оба складали черенки. Салій, видно, вже вмів, а Ференц учився від нього. Отець Грушка дивився, чи вони скадали добре. Складали руками.
Отець Грушка заговорив до мене: „Піди на „ярд” і привези „вільбару”, що я її купив. Зложимо усі чотири таблички на „вільбару” (тобто‚ піди на подвір’я і привези тачку— П. Ч.) і повеземо до англійської друкарні”.
Пішов я на подвір’я, дістав тачку й притягнув під двері. Зложили ми таблички (форми) на тачку. „Дивися добре, – каже о. Грушка, – щоб не перевернути вільбари і не висипати табличок, бо як ті зернятка розсипати, то вже їх не можна сіяти. Прийдеться нам обом наново збирати”.
Повіз я тачкою таблички дорогою, а о. Грушка ішов хідником попри мене. Прийшли ми так під один дім на вулиці Монтґомері. Я лишився надворі, а о. Грушка пішов до середини, до англійської друкарні. За якийсь час з дому вийшов робітник і забрав форми досередини. Отець Грушка, коли вже вийшов, каже до мене: „Ти робиш тепер наніч?”. „Так”, – кажу. „Як так, то прийди завтра в 1-ій годині та поїдеш з вільбарою до цієї самої шапи (тобто майстерні — П. Ч.) і привеземо готову газету”.
На другий день — це було 15 вересня 1893 року — пішов я з о. Грушкою до „шапи” на вул. Монтґомері. Отець Грушка знов пішов досередини, а лишився з „вільбарою” на вулиці. За якийсь час робітник виніс два пакунки, завинені папером і обв’язані шнуром, і зложив їх на тачку. Потім виніс чотири таблички й зложив те на тачку.
Як тільки ми привезли це на 247 Ворен-стріт, о. Грушка чим скорше кинувся шукати ножа. Розрізав шнур на однім пакунку, розвинув папір і вийняв газету. Розвинув газету і став з нею бігати по хаті, тішачися нею, як мати тішиться дитиною, коли дитина розбавиться. „Вже маємо газету!”, – кричав він.
Потім положив газету на стіл і став дивитися, чи все в ній так, як сподівався. Потім каже мені: „Ти ходиш поміж люди, по хатах, колектувати гроші на парохію, то знаєш, де живуть наші люди. Бери сто чисел і рознеси їх поміж людей. Дай кождому ґазді одно число. Як де є „бордери” (тобто робітники, котрі харчувалися в чужих родинах — П. Ч.), дай кождому теж одно число. Як не вміє читати, не давай. Як кому даси газету, запиши, кому дав — ім’я, назвище й адресу. Як чуєш, що люди говорять про газету, добре чи зле, нічого не протився, все запиши і мені скажи”
Так я й розніс перше число „Свободи”‚ І робив, як о. Грушка мені казав.
За два тижні я зробив те сам з другим числом. Тоді з мене люди стали сміятися. У цукроварні, на „доку”, де я працював, наші люди почали мене піднімати на сміх перед чужими людьми. Бувало, візьме собі наш чоловік якийсь папір під паху й кричить: „Голод ню-йоркську газету продає!”.
Я сказав про це о Грушці‚ й о. Грушка говорив про це на проповіді: „Що ви, люди, такі? Адже Голод газети не продає, але даром вам дає. А зрештою, й продавати газету не встид”.
Це ж перше число виказує пильну увагу засновника „Свободи” до ширшого світу, здатність охопити малу газетну площу колом провідних тем, котрі надовго, на десятиліття визначали характер і світоглядне обличчя цього унікального видання. Бачимо тут рубрики „Вісті з старого краю”, „Американські новості”, „Перегляд політичний”, не може не вражати полемічна загостреність першої проби публіцистичного пера — відповідь авторові статті „О Русінах” в польській газеті „Пшияціл Люду”, який назвав українців народом „лінюхів і п’яниць”.
„Коли, питаємо, русин мав час лінувати? — пише „Свобода”, — Може тогди, коли одних наганяли до тяжкої панщизняної роботи, а другі з мечем в руках боронили свій край од татарства?… Сли б не руський нарід, сли б не наші славні козаки були б не прогнали турків з-під Відня, Европа вся була б магометанською. От наша слава!
…Слава не поляже.
Не поляже а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда,
І чиї ми діти….
Що „Свобода” від самих початків пройнялася духом Шевченкової поезії — це також заслуга о. Г. Грушки, який знав напам’ять весь „Кобзар”. Швидше за все, з його палкої любови і з розуміння ролі та значення поетичного слова походять і його власні поетичні спроби. І це також засвідчує вже перше число — віршем о. Г. Грушки „До Свободи”:
Свободо премила,
Жизнь Бога самого —
Чом нам не окажеш
Ти личенька Твого?
Чому ми віками
Все в тяжкій неволі,
Коли ми діждемся
Вже лучшої долі?
Чим ми тя згнівили,
Скажи, о богине,
Най нашоє племя
В кайданах не гине!
Ідейна ясність і цілеспрямованість першого головного редактора так повно і яскраво переллялася на сторінки газети, що її слово ставало все потрібнішим і ближчим кожному прибульцеві-русинові.
Згадує про ті перші роки о Михайло Підгорецький: „Відколи я приїхав до Америки, кожного місяця збирали ми гроші на видавяння „Свободи”. Кожний український священик почувася до обов’язку давати на „Свободу” найменше 5 долярів на місяць. Так піддержувано „Свободу” в її тяжких початках. Згадаю, що я порозумівся з Іваном Криловським, управителем друкарні ім. Шевченка у Львові, щоб нам прислали до Америки для „Свободи” найкращого друкара, й так приїхав до нас Андрій Савка, що потім став управителем „Свободи” і причинився немало до її розвою”.