Чого чекати завтра і післязавтра – ніхто не знає‚ бо спочатку треба зрозуміти‚ що сталося вчора‚ тобто 31 березня. А це зрозуміти майже неможливо‚ бо українська політична реальність ховається за густими хмарами політтехнологічних оман. Спершу людей дурять‚ відтак одурені люди ідуть на вибори‚ страшним чином помиляються‚ як на це й розраховували дуже досвідчені й дуже передбачливі ляльководи‚ але помилково віддані голоси вже неможливо добути зі скриньки назад – і заздалегідь сплянована омана святкує перемогу. Ніхто не сміє засумніватися – це ж бо тріюмф демократії!
Тим часом політтехнологи‚ віддячуючись багатим замовникам „тріюмфу“‚ забивають баки спільноті магічним арґументом‚ який просто засліплює українців своєю переконливістю і неспростовністю: мовляв‚ перемога комедіянта в українських виборах‚ людини „позасистемної“‚ тобто не пов’язаної з ніякими партійними середовищами‚ абсолютно недосвідченої в політиці‚ закриває рота путінському Кремлеві – він більше не може розпатякувати про „київську хунту“‚ про „українських фашистів“‚ про „бандерівців“‚ і це Москву лякає набагато більше‚ ніж українська зброя. Демократична Україна – то кістка в горлі Володимирові Путінові‚ й він врешті-решт вдавиться нею.
Що ще більше й важливіше – Україна матиме державного керівника‚ що стоїть „над битвою‚ рівновіддаленого від усіх партій і політичних тенденцій‚ і це може стати дотепер небаченою запорукою давно і дуже бажаного замирення і об’єднання українського заходу з українським сходом“.
Ось у цьому оптимістичному дусі коментар в Радіо Свобода з приводу „феномену Зеленського“: „Етнічно не росіянин і не українець‚ родом не з західньої України і не з східньої‚ не послідовник ні Православної Церкви України‚ ні Української Православної Церкви Московського Патріярхату і не католик‚ він здатен привести Україну до спільного політичного і культурного знаменника й об’єднати українців в єдину цілісність“.
Що ж‚ дай‚ Боже‚ нашому демократичному теляті вовка з’їсти.
Тільки‚ на жаль‚ тяжко забути‚ чому чвертьсторічна дорога становлення й утвердження української державної незалежности була такою крутою й кам’янистою‚ – тому що ця демократія‚ спадково спонтанна‚ хаотична‚ напіванархічна за своїм історичним спадком і характером‚ не тільки не спромоглася започаткувати глибоке національне відродження і надійно захистити українство‚ але й відчиняла навстіж двері перед антиукраїнством.
Неправда‚ нібито Володимир Зеленський – недосвідчений в політиці. В антиукраїнстві він ще й як досвідчений‚ і саме цей „талант“ завбачливо оцінив великий махінатор Ігор Коломойський‚ надавши на своєму телеканалі „1 + 1“ безмежний етерний простір для видовищної кампанії „95 квартал“ з її гумористично-сатиричними програмами‚ зокрема серіялом „Слуга народу“‚ в якому В. Зеленський скорив мільйони глядачів яскравою ролею „Президента Голобородька“ – справедливого‚ сміливого‚ безкомпромісного державного діяча. А довірливий глядач взяв та й переніс цей сценічний образ на самого артиста‚ ліберально пробачивши йому навіть те‚ що пробачати не можна‚ – висміювання усього українського.
Бо‚ як пише Віце-прем’єр-міністер з питань европейської і евроатлантичної інтеґрації Іванна Климпуш-Цинцадзе‚ „Зеленський – людина з парадигми „принижувати і принижуватися“… Тому залишімо всі розмови про його досвід‚ освіту‚ зв’язки з Коломойським тощо‚ а подумаймо про гідність. Свою і держави. Бо роками „дразнити хохла“ перед московською публікою – це приниження. Вибачатися перед убивцями – це приниження. „Жарти“‚ побудовані на висміюванні людських фізичних вад‚ інших народів і рас – це приниження. Тролінґ своєї ж країни‚ її мови‚ історії‚ зрештою‚ її горя – це не гумор‚ а приниження. Уся кар’єра переможця першого туру виборів – це історія великого приниження‚ що стало прибутковим бізнесом і тепер хоче оформитися в державну політику“.
Визнаючи‚ поряд з цим справедливим осудом‚ недоліки в політичній системі‚ в державному управлінні України‚ у ще не виграній війні з корупцією‚ авторка констатує гірку правду: українці соромляться досягнутих після Революцї Гідности успіхів. „У нашому публічному дискурсі геть знецінено всі колосальні зміни в країні, починаючи від доріг і кіна, закінчуючи децентралізацією й евроінтеґрацією“.
В запалі ситуативного протистояння тяжко об’єктивно оцінити всі „за“ і „проти“ післямайданної влади. Є ж факти‚ котрі викликають крайнє обурення. Інакшої реакції суспільство й не могло бути на в багатьох випадках хибну кадрову політику Президента Петра Порошенка‚ на його льояльність до високопоставлених корупціонерів‚ на вручення з його рук орденів тим‚ хто цього не заслуговує‚ на „кишенькових“ суддів‚ на десятки нерозслідуваних убивств‚ на астрономічну різницю між доходами декількох десятків сімей і рештою народу‚ й особливо – на ту сумну обставину‚ що П. Порошенко – один з найбагатших в Україні людей‚ а Україна – одна з найбідніших країн в Европі.
Але цікаво – чи полюбили б П. Порошенка українці‚ якби він був зовсім бідним? Чи не казали б тоді – бідний‚ бо дурний і бездарний?
Про справжні причини злету популярного комедіянта на таку державну висоту‚ про „свиту‚ що зробила короля“‚ про його спонзорів і прихильних до нього тих 30 відс. у першому колі виборів‚ про те‚ хто й чому був так званим „технічним“ кандитатом і хто від кого й чому відбирав голоси‚ докладно довідаємося згодом. Все ж і зараз можемо припустити‚ що більшість з тих 30 відс. складають не громадяни‚ котрі розчарувалися в П. Порошенкові і владі в цілому і мали на це розчарування досить підстав – ні‚ цю більшість складають ті ж байдужі або ворожі до України виборці‚ котрі й у 2014 році не голосували за П. Порошенка‚ а восени того ж року завели у Верховну Раду перефарбованих в „Опозиційний бльок“ реґіоналів.
З великою ймовірністю це повториться в цьогорічних парляменстьких виборах. З великою ймовірністю В. Зеленський може виявиться не таким небезпечним‚ яким був би в разі перемоги Юрій Бойко‚ відвертий путінський аґент.
Однак‚ без своєї депутатської більшости В. Зеленський‚ навіть якщо переможе у другому колі‚ не зможе нічого вдіяти‚ і в цьому полягатиме вся політична інтриґа моменту і спричиненя нею величезна суспільна напруга. До жовтня ще багато часу‚ у Верховній Раді ще вибухне не одна буря‚ й на другий день після інавґурації В. Зеленський може почутися дуже й дуже незатишно в зависокому для нього кріслі‚ виявивши‚ що він абсолютно не знає і не розуміє України і українців. І може навіть пошкодує‚ що так необачно затесався в цю історію.
Що це так‚ видно навіть з російського боку. Відома московська публіцистка і кінокритик Катерина Барабаш (між іншим‚ – донька проф. Юрія Барабаша‚ автора 35 книжок‚ серед яких є дуже цінні дослідження творчости Григорія Сковороди‚ Миколи Гоголя‚ Олександра Довженка‚ лавреата багатьох літературних нагород‚ зкрема нагороди Міжнародного фонду Омеляна і Тетяни Антоновичів‚ США) ось так коментує нинішні українські події:
„Я майже впевнена, що Зеленський не стане президентом – по-перше, до Порошенка перейде багато голосів вибулих кандидатів. По-друге, мені здається, що багато в чому сьогодні було протестне голосування, і до другого туру ті, хто голосував за Зеленського ніби як жартома, отямляться, зрозумівши, що з такими речами не жартують. А якщо Зеленський‚ не дай Боже і стане президентом‚ то хоч Україна і зробить тим самим потужний відхід назад, і надовго – не поспішайте її ховати. Україна і Зеленського переживе. Ніхто не говорив, що шлях молодої країни до свободи і демократії може бути легким і безпомилковим. Але Україна вже встала на цей шлях, і не думаю, що її вдасться так легко згорнути. Не сподівайтеся. Слава Україні!“.
Цікаві часи настали. Але коли вони були інакшими?