Будь ласка, надрукуйте кілька віршів одеської поетки Надії Мовчан-Карпусь, яка пише і для дітей, і про козаків – велика історична поема „Іду на прю“ про гетьмана Самуся. Ці вірші варті уваги кожного українця. Пише переважно для дітей – вірші, гуморески, казки, леґенди та оповідання. Поетеса роздумує над конкретністю та незглибимістю життя, уміло використовуючи тверді форми.
Я – Україна
Я – Україна. Тож моя душа
Тріпоче як синичка на долоні,
Бо думи в ній урізнобіч спішать
Із цівкою кривавою на скроні.
Ордою топтана – душа жива,
Лелечим летом лине в час і простір,
З глибин яких яриться знов трава,
Її, зелену, не зупиниш в рості.
Я – Україна. А хіба це гріх?
Це дихання моє на повні груди!
Верба, калина я, але й горіх,
Міцний горіх, як кажуть завше люди.
Я – сьогодення, небо, сонце, степ.
Тому роститиму рясну пшеницю –
Хоч діло це і хитре, й непросте –
І доведеться світу з цим змириться.
Горить душа моя, кипить, болить,
Тріпоче як синичка на долоні,
Якій в морози люті треба жить
І вижити, хоч би й збіліли скроні.
Бракне слів сказати
Біль Маріюполя спалює душу.
Стихла, затерпла, бо плакать не мушу.
Сльози згорнулись у грудку жагучу,
У Миколаїв, Охтирку та в Бучу.
То я вмираю – злітаю до Бога,
То не впускаю орду до порога,
Часто біжу у бою до гармати.
Не зупиняйте! Там – діти! Я – мати!
Кожного з них я під серцем носила.
Їх, оборонців, втрачати несила!
Мушу вовчицею стати в барлозі,
Щоб рятувати діток у облозі.
Голови мушу стинати рашистам.
Мста моя – правда прозора та чиста.
Витиме в темінь тиран від безсилля,
Диву дивуючись в чім моя сила.
В чім сила духу людей із Херсона,
Що голіруч йдуть на вражі колони,
Щоби в подальшому вільними жити,
Щоби творити, ростити, любити.
Їм, терористам, своє: ґвалтувати,
Гнобить, вбивати, палить, мордувати,
Нас – у темниці холодні, за грати,
Люд наш вкраїнський з плянети стирати…
Та доведеться їм Бога почути:
Цьому ніколи, ніколи не бути!
У чужому гнізді
А нашого цвіту та й по всьому світу,
А нашого люду… Чи ж так довго буде?
Чи ж то доведеться у далі-чужині
Сонце зустрічати матері й дитині,
Мріяти вернутись до рідної хати,
Посадити ружу та полити м’яту,
Збігти по стежині до рідної річки,
Уплести в косички жовто-сині стрічки?..
За прихисток теплий і уклін, і дяка.
Та як же умовить серце, щоб не плакать?