Як правильно поставитися до російського режиму, щоб він перестав становити загрозу для всього світу?
Востаннє я їздив до Росії у жовтні минулого року, щоб зібрати матеріяли для свого дослідження на тему американсько-російських взаємин. Додому я повернувся незадовго до того, як Дональда Трампа обрали президентом.
Та жовтнева поїздка, а також події, що відбулися після неї, поставили кілька важливих запитань. До чого Сполучені Штати дозволять цьому всьому дійти? І яке закінчення для нас є прийнятним? Адміністрація Д. Трампа працює вже пів року, а відповідей немає досі.
За тиждень до моєї поїздки, а саме 7 жовтня, Джеймс Клепер молодший, який тоді очолював Національну розвідку, а також Департамент внутрішньої безпеки опублікували першу офіційну заяву про втручання Росії у наш виборчий процес.
Коли я зі своїми колеґами запитали про це у Кремлі, а також Міністерстві закордонних справ, то там (як і очікувалося) це рішуче заперечили. Вони розповідали кремлівську точку зору, переконуючи, що це Сполучені Штати відповідають за будь-які проблеми в російсько-американських взаєминах. Засуджували американську політику щодо розширення НАТО, Балканських країн, Лібії, демократій у колишньому Радянському Союзі та Сирії.
Окрім цього, на контрольованому державою російському телебаченні багато розповідали про війну: нібито у разі перемоги Гиларі Клінтон Росія і Сполучені Штати опинилися б на межі війни, а росіянам довелося б готувати собі бомбосховища. Тобто розповідали неправду.
Це нагадало мені науку, яку я взяв під час попередніх спілкувань з росіянами: вони завжди знають‚ чого хочуть. Тому вам також слід знати‚ чого хочете ви. Бо інакше вони вас зімнуть під себе.
В сьогоднішній Росії питання полягає у тому, чого хоче Володимир Путін, бо всі рішення ухвалює він. А його цілі є цілком зрозумілими: беззаперечне домінування у себе вдома; вагомий вплив на сусідів; послаблення таких західніх інституцій, як НАТО і Европейський Союз; московський вплив у таких ключових реґіонах, як Близький Схід.
Суть полягає в тому, щоб зробити Росію знову великою.
А чого хочемо ми? Звісно, що ми не дозволимо, щоб усе було так, як хоче Росія. Незалежно від того‚ чи це втручання у наші вибори, чи порушення кордонів незалежних держав, які чекають від нас дотримання міжнародних угод, які і ми, і вони підписували.
Звісно, що ми повинні уникати реального воєнного конфлікту з країною, яка може швидше від нас застосувати ядерну зброю.
Однак‚ ми не повинні потрапити у пастку, думаючи, що це просто нова Холодна війна, і покладатися на інстинкти, які в нас виробилися колись.
Насправді, Холодна війна була простішою: це чорно-біла ґльобальна боротьба між двома діяметрально протилежними ідеологіями, одна з яких мала зникнути. І зникла саме їхня. Вони втратили власну країну, імперію і комуністичну економічну систему.
Тоді це була гра в шашки. Сьогодні – в шахи.
Теперішня сутичка з Росією не може завершитися повною перемогою без другої дії. Тому що на відміну від Радянського Союзу Росія не зникає. Тож наша стратегія повинна полягати у посиленні власних можливостей.
Ми не можемо змусити Росію прийняти НАТО на своїх кордонах, але ми можемо зміцнити єдність всередині НАТО і нашу стратегію стримування; протидіяти російській дипломатії, яка спрямована на тих членів, які покищо вагаються; дбати про подальшу дисльокацію сил НАТО в країнах Балтії та Польщі. А також ніколи не послаблювати тиск на Росію.
Ми не можемо забрати від Росії звички шпигувати, яка зародилася ще в часи царизму. Але ми можемо посилити нашу контррозвідку і, що є дуже важливим, почати систематично розповідати людям про російські фальшиві новини, які спрямовані на наших громадян. Саме це вже почали робити уряди деяких европейських країн.
Ми не можемо змінити географію чи змусити Росію іґнорувати сусідні реґіони, з якими в неї склалися глибокі торговельні та культурні взаємини. Але ми можемо карати Москву за захоплення територій чи проведення гібридних операцій, спрямованих на підрив незалежности сусідів та обмеження їхньої зовнішньої політики.
Ми можемо дати Україні високотехнічне оборонне озброєння для захисту від російських загарбників. І ми можемо далі тиснути на Конґрес, який недавно ухвалив нові санкції.
Ми не можемо втримати В. Путіна від закордонних пригод. Наприклад, від його експедиції до Сирії. Але якщо адміністрація Д. Трампа діятиме злагоджено, ми зможемо відновити своє провідництво у критичних реґіонах, яке послабилося через обережну політику адміністрації Барака Обами.
А потім воно зазнало краху по всьому світу через низьку довіру до Д. Трампа, а також через хаос у Білому Домі. Провідництво вислизає у нас крізь пальці. Проте здаватися покищо надто рано.
Якщо говорити про зміну Росії в реґіоні, то один член українського парляменту сказала мені в Києві: „Україна – це єдина країна з колишнього Радянського Союзу, яка може змінити Росію”. Вона мала на увазі те, що росіяни вважають Україну місцем народження історичної слов’янської держави (у ІХ ст.), і дивляться на українців, як на своїх найближчих етнічних родичів. Якщо Україні вдасться побороти свою ендемічну корупцію і розвинути демократію, то це підтримає подібні перетворення і в Росії.
Наша найбільш перспективна стратегія – це допомогти Україні. Саме цього і боїться В. Путін. І саме тому він вдерся в Україну. Іншими словами, завдання на сьогодні полягає не в тому, щоб побачити новий крах Росії, як це було під час розпаду Радянського Союзу. А в тому, щоб стримати найгірші тенденції в час, коли він (Радянський Союз) повертається до життя.
Джон МекЛофлін – директор ЦРУ у 2000-2004 роках, професор університету Джонса Гопкінса. Переклад з газети „The New York Times“ Юрія Фізера.