Про те, що партія „Опозиційна плятформа – За життя“ (ОПЗЖ) працює на дезінтеґрацію України‚ ще раз свідчать теперішні місцеві вибори на Закарпатті. Тут у кандидатських списках цієї партії до Ужгородської міської ради фігурує відомий сепаратист, настоятель Ужгородського катедрального собору Української Православної Церкви Московського Патріярхату Димитрій Сидор. Цей 65-річний батюшка відомий переважно своїми політичними діяннями, спрямованими проти української держави.
У 2008 році він зі сцени Мукачівського російського театру проголошував створення фейкової республіки „Підкарпатська Русь“. Підтримати закарпатських сепаратистів приїхали російські журналісти та представники шовіністичної партії „Родіна“ з Одеси, яка згодом була заборонена в Україні. Показово, що документи про підготування сепаратистського зборища, гучно названого „Другим Европейським конґресом підкарпатських русинів“, вилучалися у приміщенні собору, де настоятелем є Д. Сидор, що ще раз підтверджує тезу, що Московський Патріярхат активно залучений у політичну боротьбу в Україні.
На судовому процесі піп-сепаратист отримав три роки позбавлення волі, але за грати не потрапив через іспитовий термін. Певний час опісля Д. Сидор не був помітний у публічній політиці, але в останні кілька років знову піднісся духом і став проголошувати старі гасла, щоправда, завиті в культурологічну упаковку.
Те, що включення такої одіозної особи у кандидати від ОПЗЖ не є випадковим, свідчить і публічна програма обласного осередку партії під назвою „Стратегія розвитку Закарпаття“, де окремим пунктом значиться „Створення катедри русинської мови та літератури на базі Ужгородського національного університету“. Цю ідею проштовхують закарпатські сепаратисти вже віддавна, бо в них насправді нічого не виходить зі створенням окремої літературної мови. Досі вони не спромоглися домовитися, якою має бути письмова норма, навіть не зійшлися з кількістю букв в азбуці, бо на Закарпатті чи не кожне село має свої мовні особливості. Саме тому жодна окремішня літературна норма тут так і не закріпилася протягом довгої і плутаної історії.
Ще в 2011 році доктор філологічних наук, професор Ужгородського Національного університету, автор фахового „Словника закарпатської говірки села Сокирниця Хустського району“ Іван Сабадош наголошував, що нема жодних причин для творення окремої закарпатської літературної мови:
„Для кожного діялекту можна створити літературну форму. Але навіщо? Адже абсолютна більшість діялектів у світі цілком добре почувається в усному мовленні. Бо всі інші функції чудово виконує загальнонаціональна літературна мова.
А на Закарпатті існує не один і не два діялекти. Тут кожне село говорить по-своєму. То скільки накажете творити тут літературних мов? Це нісенітниці! Автори таких абсурдних ідей кличуть нас не до проґресу, а до темряви! Не дивно, що в їхньому колі нема жодного серйозного мовознавця“.
Ба‚ більше – навіть створені за кордоном катедри русинської мови і літератури не витримують випробування часом. Через брак студентів закрилися такі катедри в Угорщині та Польщі. В Сербії цього року на русиністику вступив лише один студент, а ще недавно таких було до двох десятків. В Словаччині теж навчаються лише кілька осіб на курсі, та й то завдяки тому, що в словацьких вишах студент мусить здобувати одразу дві спеціяльності, і абсолютна більшість вибирає другу спеціяльність як додаткову, аби не дуже морочитися. Тож випускники русиністики майже не працюють за спеціяльністю.
А головне, що Закарпаттю не підходить ні сербський варіянт, ні словацький, ні польський. Ці мікромови суттєво відрізняються від закарпатського мовлення.
Наскільки далеке ОПЗЖ від реальности говорить той факт, що вони не розуміють, що університетські катедри не створюють за бажанням політиків. Якби це було так, то ідейний натхненник неорусинства Пол Маґочі не очолював би чверть століття катедру українських студій в Торонто, а вже давно би керував русиністикою в якомусь університеті США.
На філологічному факультеті Ужгородського університету спостерігається постійний спад зацікавлення мовними дисциплінами. На словакістику (єдину в Україні!) зменшення вступників за останнє десятиліття більше, ніж удвічі. Зменшується зацікавленість і в богемістиці. І це в університеті, який розташований на кордоні з Европейським Союзом, де десятки тисяч закарпатців працюють в Словаччині та Чехії. А ОПЗЖ фантазує про цілу катедру невідомо чого і навіщо. Та тут доведеться невдовзі об’єднувати й ті катедри, що існують, бо викладачів у них скоро буде більше за студентів.
В університеті люди здобувають фах, аби годуватися з нього протягом життя, а не для втілення чиїхось політичних проєктів. Авжеж, усім антиукраїнським силам вигідно розмежовувати українців, бо тоді Україна стає слабшою і доступнішою для їхніх ворожих намірів. Саме тому ОПЗЖ і бере на прапор гасла закарпатського сепаратизму.
Ужгород