У зв’язку з „нафталіновим“ виступом Генрі Кісінджера на недавньому Світовому економічному форумі в Давосі‚ політологи‚ історики‚ публіцисти‚ блоґери на всі лади обговорюють дещо призабуте поняття „realpolitik“. Згадують його первісне значення і констатують набутий цим поняттям цілком інший‚ вже близький до протилежного зміст.
Подібно‚ що ми живемо в часи знецінення багатьох колись важливих слів і термінів. Як це сталося‚ наприклад‚ і з „лібералізмом“‚ котрий від самих своїх початків збігався з великими ідеями Просвітництва‚ розуміючи людину і її буття в дусі Протагора – як „мірило усіх речей“‚ визнаючи невідчужуване від кожного індивідуму право бути собою – в сенсі свободи думки і слова‚ свободи релігійного чи безрелігійного вибору‚ свободи економічної діяльности‚ а також в сенсі рівности всіх і кожного перед законом.
І було б усе гаразд‚ та сьогоднішня людина‚ всупереч пророцтву Герберта Маркузе‚ все ще не „одновимірна“‚ остаточно все ще не зведена масовою стандартизацією „оманливих потреб“ до стану речі‚ все ще‚ за Кантом – „річ у собі“‚ ще не позбавлена свого внутрішнього світу‚ здатности розрізняти добро і зло‚ красиве і потворне.
Людина все ще залишається багатовимірною у своїх системах уявлень і в глибоких‚ несхопно глибоких душевних відгуках на зовнішні обставини. Категорія моралі ще не відійшла у словники малозрозумілої лексики. Тому на цьому полі ще з сократівських часів не стихають бої і битви‚ і книжки великих етиків‚ як от Платон чи Лао-зи‚ чи Кіркегор‚ все ще читаються полум’яними неофітами.
Руссо писав‚ що „мораль – то царина свободи‚ тому закон про неї мовчить“.
Ні‚ вже не мовчить. Розвиненими вважаються ті суспільства‚ в яких не тільки життя людини‚ але й її права і свободи‚ її гідність і абсолютна самоцінність захищені законом. Ці досягнення дуже тяжко даються і перебувають під пильним оком консервативних спільнот і критики.
Вже не кажучи про деспотії і тоталітарні режими. Там‚ задля самовиправдання‚ помічають найменші відхилення від традиції‚ найменшу схильність до компромісів зі злом і з цим дістають підстави на таке‚ теж уже традиційне‚ затаврування: „гнилий лібералізм“.
Очевидно‚ проблемою є не сама тільки політична система‚ але й віками формована національна психологія. Засновник і чільний ідеолог слов’янофільства Іван Киреєвський писав до свого товариша у 1839 році: „ Ми повернемо права істинній релігії‚ дурний лібералізм замінимо повагою до законів…“. Вже тоді в російській політично-філософській думці слово „лібералізм“ було вжито у неґативному значенні.
А причина проста: в Росії‚ все одно – царській‚ сталінській‚ брежнєвській чи путінській – незалежність людини неприпустима і непростима. Індивідум в російському світосприйманні – це ніщо. „Одиниця – дурниця‚ одиниця – нуль…“ – писав найпопулярніший поет „великої жовтневої революції“ Володимир Маяковський. Вся російська класична література просякнута звеличенням маси над окремою людиною.
Вся ідея і самоцінність „русского міра“ – в масі‚ в отарі. Це та непереступна прірва між московитами і цивілізованим світом‚ до котрої даремно наближатися з ліберальними ідеями‚ з пропозицією компромісів‚ що спробував був зробити у Давосі перестарілий геній „realpilitik“‚ колишній Державний секретар США Кісінджер. Ще більшої компрометації це колись вповні невтральне поняття вже‚ мабуть‚ не матиме‚ бо з-за спини „гуру“ американської політики стирчали вуха величезного‚ світового маштабу‚ лукавства.
А щойно зародившись – була то середина ХІХ ст. – цей термін не викликав ні в кого жодного недовір’я. Німці дали світові великих ідеалістів‚ то й прагматизм їхній мав виявитися доречним. „Realpolitik“ означав усього-навсього „практичну політику“ – йшлося про назрілі в державі завдання‚ вирішення яких запевнювало б її стійкість – економічну‚ політичну‚ культуру і всяку іншу.
Та з погляду абстрактного гуманізму‚ – а він ще не вмер‚ ще живе – „realpolitik“ багато кому здавався близьким родичем цинізму. Державних діячів‚ котрим для полагодження складних конфліктв‚ внутрішніх чи зовнішніх‚ не один раз довелося скидати білі рукавички‚ називали „макіявеллістами“. Знаменита праця флорентійського політичного мислителя Нікколо Макіявеллі „Il Principe“ („Державець“‚ „Володар“ та інші назви в різномовних перекладах) спричинила гострі ідейні дискусії в европейських інтелектуальних колах. Її відкидав Вольтер‚ прихильник брехливої імператриці Катерини ІІ‚ а пруський король Фрідріх Великий написав навіть трактат „Анти-Макіявеллі“‚ заперечуючи те‚ чого Макіявеллі й не пропонував. Обидва твори – про зовсім різні речі‚ бо й часи написання різні: „Анти…“ від „Il Principe“ відділяє понад 200 літ. Король‚ звісно‚ був неабияким філософом і‚ як колись Платон‚ жадав бачити державу‚ здатну зробити своїх громадян щасливими. Макіявеллі ж виходив з реальних умов життя‚ з реальної людської психології і реальних взаємин між владою і народом. Цю реальність найкраще пояснюють Христові слова: „Віддайте цезареві цезареве‚ а Богові – Богове“.
З цієї історично нероздільної антиномії Кісінджер у своєму давоському виступі вибрав тільки „кесарове“‚ звично‚ відповідно до свого ледве не сторічного геополітичного досвіду‚ ставши на бік сили‚ а не правди – закликав Захід не сприяти перемозі України у війні з Росією і спонукати Україну до територіяльних поступок перед Москвою. Це вже ніякий не „realpolitik“‚ і президент Зеленський цілком адекватно відреаґував на такий неприхований‚ нахабний цинізм: „У мене виникло таке враження‚ що в пана Кісінджера на календарі не 2022-ий рік‚ а 1938-ий‚ й він гадав‚ що розмовляє з авдиторією не в Давосі‚ а в тодішньому Мюнхені“.
І справді – ледве чи Кісінджер стежить за часом і перегортає свій календар. Згадаймо його чільну ролю у „розпруженні“ американсько-радянських стосунків у 1970-ті роки‚ його численні зустрічі з Путіном за останні 20 років‚ його нарікання‚ що „не треба Путіна демонізувати“. І нема найменших сумнівів‚ що почесний доктор Дипломатичної академії Російської Федерації‚ дійсний член Російської Академії наук Кісінджер виступив у Давосі на прохання Путіна – це все з тієї до невпізнання спотвореної „realpolitik“‚ ганебною метою якої є „зберегти обличчя Путінові“.
Декілька років тому „Тhe Harvard Crimson“ опублікував статтю Майла Р. Ґаланта‚ присвячену Генрі Кісінджеру і його політичній філософії‚ висловленій у такому зізнанні‚ в порівнянні з яким „макіявеллізм“ виглядає безневинним і все ще повчальним. Отож Кісінджер: „Незаконне ми здійснюємо негайно; неконституційне забирає трохи більше часу“.
А ось так писав Макіявеллі: „Вже пора‚ щоб Італія по таких довгих терпіннях уздріла‚ нарешті‚ прихід свого визволителя. Не можу висловити‚ з якою любов’ю‚ з якою жадобою помсти‚ з якою ніжністю і якими сльозами зустріли б його ті землі‚ які стільки витерпіли від чужинецької навали…“.
Це ближче українським думкам і почуттям‚ аніж позбавлений елементарної справедливости „realpolitik“ Кісінджера.