Історик Борис Соколов давно займається темою воєнних втрат. Він провів власний підрахунок втрат СРСР у Другій світовій війні, а сьогодні намагається оцінити достовірність українських даних про кількість загиблих воїнів ЗСУ та вбитих російських окупантів.
Минулого тижня у „The New York Times“ вийшла стаття з критикою українського керівництва: воно, мовляв, не розкриває дані про втрати ЗСУ в людях та техніці, а також не ділиться зі союзниками своїми військово-стратегічними плянами, що нібито ускладнює постачання необхідних видів озброєнь. Після цього було опубліковано напівофіційні дані щодо кількости загиблих українських військових.
Не виключено, що дані про втрати озброєння та бойової техніки були передані деяким країнам НАТО закритими каналами, але у відкритому доступі їх не з’явилося.
Спробуємо оцінити, наскільки оприлюднені дані про втрати ЗСУ відповідають дійсності. У нинішніх умовах вони можуть бути як заниженими – щоб уникнути деморалізації, так і завищеними – щоб спонукати західних партнерів швидше постачати озброєння.
За даними військового капеляна Дніпра Дмитра Поворотного, з початку повномаштабного російського вторгнення в Україну до 4 червня на міському цвинтарі з’явилося 293 військових поховання. За попередні 8 років війни на Донбасі таких поховань було 175.
Станом на 1 грудня 2021 року в ході війни на Донбасі загинули від бойових та небойових причин, згідно з іменними списками, 4,490 українських військовослужбовців (включаючи двох убитих у ході окупації Криму). За зимовий період до 23 лютого українські втрати могли становити близько 20 загиблих (з огляду на те, що у 2021 році в бойових діях загинули 79 військовослужбовців).
Тобто, загальна кількість убитих українських військових за час війни на Донбасі до початку широкомаштабного російського вторгнення в Україну становила близько 4,500 людей.
Якщо припустити, що частка похованих у Дніпрі під час нинішньої російсько-української війни приблизно така сама, як і в попередні роки, загальну кількість загиблих українських військовослужбовців з кінця лютого до початку червня можна оцінити у 7,500 осіб. Якщо припустити, що у перші 11 днів червня гинули в середньому 100-150 українських військовослужбовців на день (зараз, за словами радника президента Михайла Подоляка, рівень втрат становить від 100 до 200 осіб на день), то загальні втрати ЗСУ з початку війни до 11 червня включно можна оцінити приблизно у 8,900 загиблих. Радник голови Офісу президента України Олексій Арестович каже про 10 тисяч загиблих за цей період. Таким чином, можна зробити висновок, що з боку української влади немає ні заниження, ні скільки-небудь істотного завищення втрат ЗСУ. Вони намагаються говорити своєму народові та світові правду.
Тепер про російські втрати. Станом на 23 лютого 2019 року я оцінив українські втрати у 4,129 загиблих, а російські втрати за той самий період – у 41,100 осіб, включаючи померлих від ран та небойові втрати. (Соколов Б.В. Людські втрати Росії та СРСР у війнах XX-XXI ст. М.: Новий хронограф, 2022. ст. 600-614). З тих пір і до 23 лютого 2022 року українські втрати склали близько 380 загиблих, а російські, ймовірно, були приблизно вдвічі більші – близько 760. Найбільш несприятливим для російської сторони співвідношення втрат було у 2014 та першій половині 2015 року, коли війська „ДНР“ та „ЛНР“ складалися головним чином з ненавчених добровольців із Росії. Надалі співвідношення втрат поступово вирівнювалося. Російські втрати за весь час війни на Донбасі можна оцінити у 41,900 загиблих. Українські, як ми пам’ятаємо, становлять 4,500, що дає співвідношення 9.3 до 1. Якщо припустити, що таке співвідношення зберігається в ході нинішньої війни і взяти оцінку О. Арестовича в 10 тисяч загиблих українських військовослужбовців, то російські втрати мали б скласти близько 93 тис. загиблих.
Але український Генштаб не включає свою оцінку втрати формувань „ДНР“ і „ЛНР“, оскільки вони складаються переважно з володарів українських паспортів, чия загибель, строго кажучи, не зменшує людський потенціял Росії. Втрати військ „ДНР“ і „ЛНР“ пропорційно вищі, ніж втрати власне російської армії, оскільки вони гірше навчені і більшою мірою використовуються російським командуванням як гарматне м’ясо для лобових атак. Той же О. Арестович 28 травня заявив, що втрати „ДНР“ і „ЛНР“, які не враховує український Генштаб, становлять близько 20 тис. людей. На той час втрати власне російської армії як оцінює Генштаб ЗСУ були приблизно в 30 тис. загиблих, але О. Арестович вважав цю оцінку заниженою на 5-7 тис. Навіть якщо прийняти оцінку Генштабу в 30 тис. і відповідно зменшити кількість ймовірних жертв у лавах „ДНР“ і „ЛНР“, вона становитиме не менше 15 тис., тобто не менше половини від втрат російської армії. Сьогодні втрати військ „ДНР“ і „ЛНР“ можна оцінити у 16 тис. убитих, а загальні втрати російської сторони – у 48 тис. убитих. Але при цьому треба врахувати, що якщо дані про українські безповоротні втрати включають не лише вбитих, а й померлих від ран, а також небойові втрати, то українські оцінки російських втрат включають лише вбитих. За рахунок померлих від ран та небойових втрат російські цифри слід збільшити відсотків на 10 – до 53 тисяч.
У перші 12 днів рівень втрат російської армії (без військ „ДНР“ і „ЛНР“) становив близько 1,000 убитих на день, а надалі впав до 200-300 убитих на день. У перші дні наставала максимальна кількість російських військ, і генерали, намагаючись здійснити бліцкриґ, гнали вперед солдатів, взагалі не звертаючи уваги на втрати.
Але те співвідношення втрат, яке було на Донбасі в 2014-2015 роках, не було досягнуто навіть у перші, найкровопролитніші дні російського вторгнення. Адже тоді все ж таки наступали не ненавчені добровольці, а війська, які вважалися елітними.
За нинішнього рівня втрат Росія зможе воювати довгі роки, причому навіть без загальної мобілізації, обмежуючись поточними закликами та вербуванням добровольців. Україна може перемогти Росію на полі бою лише за рахунок кращої якости армії та досягнення як мінімум паритету в озброєннях. Якщо перша умова очевидна, то друге цілком залежить від США та інших держав НАТО. І майже всі надії – на США, Великобританію та Польщу. Франція та особливо Німеччина продовжують саботувати постачання Україні важких озброєнь. При цьому німецькі виробники готові постачати бронетехніку Києву негайно, але не дочекаються дозволу від уряду Олафа Шольца. Німеччина також заблокувала постачання партії далеко не найновіших „Леопардів“ з Еспанії. Ймовірно, за нинішнього складу німецької правлячої коаліції подолати цей саботаж можна лише за рахунок серйозного тиску з боку США.
Але й Америці варто поквапитися з поставками. Досі Україна отримала лише 150 артилерійських установок натовського калібру 155 мм. Для успішного ведення війни і очікуваного контрнаступу треба разів у 10 більше. І ще українцям потрібні танки на заміну радянським, які може поставити за нинішніх умов лише Америка.
Щоб контрнаступ був успішним, його треба почати не пізніше середини серпня, бо вже в жовтні його доведеться зупинити через бездоріжжя.