Усю правду, як відомо, знають насамперед ті, хто її приховують. Саме це можемо сказати про втрати українства від Голодомору-геноциду 1932–1933 років. Реальну картину цієї всенародної трагедії тоді справді знали чекісти. Інколи високопоставлені чиновники цього відомства могли й таємно похвалитися перед чужоземцями про дійсний стан проблеми. Тому й не дивно, що саме від них німецькі дипломати довідалися про цю жахливу статистику – від 7 до 10 мільйонів жертв. І саме цей рахунок десятки років повторювався в діяспорі, звідти він перейшов після відновлення державної незалежности і в Україну.
Й от коли кільканадцять років тому на Міжнародній українознавчій конференції в Ілинойському університеті (США) професор Дмитро Штогрин почув від демографа Олега Воловини цифру меншу, ніж 4 мільйони, то був дуже здивований. Нині вже покійний Дмитро Штогрин до самої смерти в позаминулому році не міг повірити в те, що звичний у діяспорі вислів про ці втрати – „від семи до десяти мільйонів“ – може бути перекреслений кабінетними формулами Воловини. І про це кілька разів мені повторював.
Зрештою, і спільна заява делеґацій держав-членів ООН Азербайджану, Банґладеш, Білорусі, Беніну, Боснії і Герцоґовини, Ґватемали, Грузії, Єгипту, Казахстану, Канади, Катару, Монголії, Науру, Об’єднаних Арабських Еміратів, Пакистану, Республіки Молдова, Російської Федерації, Савдівської Арабії, Сирійської Арабської Республіки, Сполучених Штатів Америки, Судану, Таджикистану, Тимора-Лешті, України, Ямайки з нагоди 70-річчя Голодомору в Україні від 7 листопада 2003 року звучала щодо кількости втрат однозначно: „У колишньому Радянському Союзі мільйони чоловіків, жінок і дітей стали жертвами жорстоких дій і політики тоталітарного режиму. Голодомор – Великий голод 1932–1933 років в Україні – забрав життя від 7 до 10 мільйонів ні в чому не винних людей та став національною трагедією для українського народу“.
Автор цих рядків також уперше тоді, а це було вже після ухвали Верховною Радою України Закону про Голодомор як геноцид, почув з уст науковця української діяспори цифру в 3.9 мільйона втрат, хоч в Україні професор Станіслав Кульчицький наполягав на іншому показникові – 3.5 мільйона, про що дозволила говорити Москва ще перед розпадом Радянського Союзу.
Через кілька місяців після діялогу професора Дмитра Штогрина і Олега Воловини в Ілинойському університеті щодо згаданих втрат випадково зустрічаю останнього біля Інституту історії України в Києві. Професор Воловина повідомляє, що йде на зустріч з професором Кульчицьким для обговорення проєкту щодо підрахунку втрат, для якого він знайшов ґрант за океаном. Крім істориків, залучаються також українські демографи, котрих треба виручати, бо, мовляв, сидять на голодному пайку.
Що ж то за проєкт привіз до Києва‚ з торбиною заокеанських грошей‚ професор Воловина‚ стало зрозумілим у 2015 році, коли у Вашінґтоні готувалися відкрити Меморіял Голодомору-геноциду в Україні. Тоді окремі київські історики й демографи на спілку підготували звернення до голови Оргкомітету з відкриття цього пам’ятника Михайла Савківа-молодшого з проханням не говорити на урочистій церемонії про втрати українства від семи до десяти мільйонів, а обмежитися висновками професорів Андре Ґраціозі, Тімоті Снайдера і Станіслава Кульчицького, які стверджують, що ця трагедія забрала життя принаймні вдвічі менше нашого селянства, тобто 3.5 мільйона. Бо інакше, мовляв, це викличе протести в певних антиукраїнських колах, чим негайно скористаються кремлівські пропаґандисти, щоб звинувачувати українську науку в некомпетентності тощо.
Але, що цікаво, реальні автори даного звернення чомусь вирішили заховатися за підписами керівників заокеанських українських наукових інституцій – Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Української Вільної академії наук і Американської асоціяції українських студій.
І ті, котрі ніколи не працювавши з первинними документами українських архівів щодо цієї трагедії нашої нації, підписали привезений з Києва текст. Скажімо, для директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія важливим була поважність гінця з Києва, і він, „поклавшись на академічний рівень“ тієї людини, погодився поставити свій підпис. А за ним – й інші…
А паралельно зі згаданим листом за океаном з’являється і суголосна публікація в Києві – стаття „Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932–1934 років“ в „Українському історичному журналі“, автори якої Н. Левчук, Т. Боряк, О. Воловина, О. Рудницький і А. Ковбасюк (демографи й історики) пишуть: „Упродовж 1932–1933 рр. близько 8.7 млн смертей у СРСР було спричинено голодом. Майже 98 відс. цих втрат припадає на три радянських республіки: Україну (3.9 млн), Росію (3.3 млн) та Казахстан (1.3 млн). Якщо розраховувати відносні втрати, тобто в розрахунку на 1000 населення, Україна посідає друге місце після Казахстану. Втрати від голоду становлять 22 відс. від загальної чисельности населення Казахстану, 17 відс. – в Україні, 3 відс. – у Росії та менше 2 відс. – в інших республіках колишнього СРСР“.
Справді, навіть якби під час Голодомору загинуло не 10 мільйонів українців, а на порядок менше, це не змінило б геноцидного характеру цього злочину. Однак‚ наш обов’язок – згадати всіх невинно убієнних, а відтак мусимо продовжувати пошук. Зрештою, документи з колишнього спецхрану дають можливість історико-статистичним методом визначити кількість втрат, бо знаємо рух населення УСРР станом на 1 січня 1932 року, а завдяки даним про приріст населення за 1934–1936 роки й уточненим даним перепису 1937 року без проблем встановлюється ця цифра на 1 січня 1934 – 26 млн 812 тис. осіб.
А мало бути 33 млн 933 тис.: до кількости населення станом на 1 січня 1932 року в 32,680,700 додаємо народжених у 1932–1933 роках у кількості 1,252,700. І не треба нашим демографам придумувати ніяких формул, щоб відняти від 33,933,400 цифру наявних на 1 січня 1934 року 26,812 тисяч осіб – різниця 7,121,400!
Це дає нам можливість стверджувати про вже встановлену за документами цифру втрат. Але подальший науковий пошук неодмінно дасть нову – щонайменше 9 мільйонів тільки в УСРР, а з урахуванням втрат українців Північного Кавказу, Слобожанщини, Поволжя, Казахстану й Західного Сибіру вони сягатимуть понад 10 мільйонів осіб. Це тоді станеться, коли порахуємо тисячі безіменних голодних українських селян, які намагалися через поліські болота, Збруч і Дністер дістатися до Польщі й Румунії, але були розстріляні радянськими прикордонниками, або не допливли до рятівного берега. І коли встановимо кількість безіменних жертв у понад тисячі могилах біля залізничних станцій і річкових портів, а також померлих і похованих у Росії та Білорусі. Це ж на їхньому місці в січні 1937 року зареєстровані переселенці з Росії та інших радянських республік як мешканці УСРР.
Про все це автор говорить уже не один рік на різних міжнародних наукових конференціях, у тому числі організованих Українським науково-дослідним та освітнім центром вивчення Голодомору, який створений на гроші канадських меценатів. Але ця інституція чомусь не випускає в світ збірників конференцій, де звучить більша цифра втрат, ніж 3,5–3,9 мільйона осіб.
Та Український науково-дослідний та освітній центр вивчення Голодомору – громадська інституція, де слово дав, слово забрав назад – і ніякої підзвітности перед дослідниками, які передали свої виступи для друку. А от Український інститут національної пам’яті – державна структура. І якщо він брався проводити Форум з Голодомору-геноциду 2018 року, і держава виділила з бюджету необхідні гроші, то чому заявлений привселюдно збірник не появився друком ні за колишньої влади, ні за нинішньої?
У цьому контексті слушно зауважити, що й „Український історичний журнал“ реґулярно знаходить місце для публікацій демографів та окремих істориків, коли йдеться про 3.5–3.9 мільйона жертв Голодомору-геноциду, але авторів з іншими висновками, на основі первинних документів вітчизняних архівів, на свої сторінки не допускає.
Невже для декого ці цифри в 3.5–3.9 мільйона якісь маґічні? Чи‚ може‚ вони зачаровані чи медом помазані, що тільки про них і можна говорити…
За таких обставин зрозуміло й інше: не сьогодні – завтра життя таки змусить здійснити історико-правове дослідження. А відтак є сподівання на те, що всі жертви Голодомору-геноциду 1932–1933 років будуть враховані.
Володимир Сергійчук – доктор історичних наук, професор. Київ