КРОПИВНИЦЬКИЙ. – Основний масив репресій у нинішній Кіровоградській області припадає на 1937-1938 роки. У деяких районах це половина (Петрове – 201 з 412, Новомиргород – 400 з 813), а то й більше (Новоархангельськ – 301 з 547) від загальної кількости репресованих. У Вільшанському районі, число справ, що датуються 1937-1938 роками становить 65 відс. Як і скрізь по Україні, НКВД невпинно „розкривала“ діяльність „націоналістичних, повстанських, польсько-католицьких, сектантських, право-троцькістських, шкідницьких, а загалом контрреволюційних (найпоширеніше звинувачення в ті роки) груп і угруповань“.
Практично усе це було вигадкою, хоча в ті жорна потрапляли і свідомі вороги радянської влади, які не сприймали її і відверто критично висловлювались про це – колишні учасники повстанських загонів та нечервоних військових формувань, розкуркулені та їхні родичі, просто критично мислячі люди. Дехто відбув призначений раніше термін неволі і пробував пристосуватися до радянської дійсности, наївно сподіваючись, що порахунки зведено і можна‚ нарешті‚ отримати спокій.
Наприклад, Андрій Куц з Петрівського району, якого чотири рази затримували ЧК і ДПУ, був в 1930 році розкуркулений і засланий на північ, повернувся, зумів здобути професію комбайнера і працював у колгоспі, очевидно, змирившись з реальністю. Та у 1937 році йому згадали і службу в армії УНР, і у штабі повстанця Ярового, та й розстріляли.
Люди‚ якщо не отримували вирок на розстріл відразу, то помирали в таборах, на етапах та пересилках. Одиниці ж, які повернулися, як правило, зазнали репресій 1949-1950 років. У багатьох справах репресованих у 1937-1938 роках навіть не можна назвати якусь конкретну вину людини, крім загальника – контрреволюція.
Івана Криворучка з Долинського району, наприклад, звинуватили у тому, що він нібито розшифровував відому абреавіятуру ВКП(б) як Всесоюзний комітет проституток і блядей. Важко сказати, чи це не вигадка самого слідчого НКВД, в якій він висловив своє світоприйняття і розуміння речей. І це не дивно, адже сьогоднішній слідчий і начальник завтра цілком міг стати жертвою.
Дудинський Антон, наприклад, з Долинського району, член ВКП(б) з 1919 року, в роки громадянської війни заробив два ордени Червоного прапора, був звинувачений у шпигунстві і розстріляний. Так само як і член болгарської Комуністичної партії з 1918 року, член ВКП(б) Манолов Манол з Вільшанського району.
Про атмосферу страху, зрадництва, що панували тоді в суспільстві‚ свідчить унікальний вчинок нашого земляка Михайла Геріха. На момент арешту він був курсантом Орловського бронетанкового училища і сам прийшов в органи НКВД з заявою: дізнавшись про арешт Михайла Бірюкова, директора заводу „Червона зірка“, де до вступу в училище М. Геріх працював модельником, він повідомив про себе комісарові училища. Не забув при цьому також наголосити. що в цьому ж навчальному закладі навчається племінник опального директора. Таких тоді цінували.
У Кіровограді за два роки заарештовано 712 осіб з 1‚604, репресованих за весь час панування більшовизму. Одних лише працівників „Червоної зірки“ арештували 163 особи, на чолі, як уже згадувалось, з директором. „Ворогів“ народу знаходили скрізь: і серед працівників залізничній станції Кірово-Українська, як вона тоді звалась (41 арештований), і на заводі „Профінтерн“ (24), і на заводах „Більшовик“ (12), „Озет“ (9), на птахокомбінаті, спиртзаводі, панчішній фабриці, канатному заводі, кондитерській фабриці, електростанції та на пошті, у трамвайному парку, у 15-ій авіобриґаді та водоканалі, на цегельні і по артілях. Чимало їх було і у різних обласних організаціях.
Репресії торкнулися шкіл, де арештовано здебільшого вчителів німецької мови (часто німців за національністю, що, власне, й було їхнім найбільшим лихом), педагогічного інституту, будівельного технікуму, технікуму механізації сільського господарства, краєзнавчого музею. Особлива категорія громадян, що потерпіли від репресій 1937-1938 років – дружини репресованих. Багатьох з них арештовували другого ж дня з єдиним звинуваченням – не донесла на чоловіка. Деяким додавали ще й контрреволюційну діяльність, і тоді жінку чекали такий же строк (як правило, вісім-10 років), чи й розстріл. При цьому дітей забирали і відправляли в дитячий будинок. При цьому сім’я перебувала, як правило, в жахливих злиднях, бо жінку позбавляли роботи, всіляко знижуючи її соціяльний статус. Як таким жінкам як Зінаїда Баховська, Марія Гаврилова, Клавдія Ніколаєвська, Варвара Кияшко, Тетяна Бірюкова, Калерія Озерянська і багатьом-багатьом іншим вдавалося вижити – важко сказати. Мусимо не забувати про це.