Афілійований науковець Українського Наукового Інституту Гарвардського університету Генадь Побережний надіслав до „Свободи“ запис своєї розмови з відомим російським військовим істориком Олександром Ґоґуном. Його розвідку „Сталінські командос: українські партизанські формування“ вже видано шістьма мовами, включно з англійською та українською, і перекладають ще двома. А монографію „Між Гітлером і Сталіном: українські повстанці“ влада Росії вилучила з продажу в березні 2014 року без будь-яких пояснень. Відтоді автор не може опублікувати взагалі жодної своєї праці в Росії, де видавців остаточно залякано. Він переніс своє книговидання до Києва та інших европейських міст. О. Ґоґун співпрацює з Інститутом юдейських і ґендерних досліджень Гадаса-Брандайс в Волтемі, Масачусетс.
– Що принесло Вашим роботам світове визнання? Рецензенти відзначали легкий і захоплюючий стиль, але тільки цього недостатньо для того, щоб книга переходила мовні бар’єри.
– Справа в тематиці – військова історія цікавить масового читача більше, ніж, скажімо, суто політична історія або навіть дослідження в галузі історії культури. Наприклад, чи не найталановитішим письменником серед істориків англомовного світу є Тімоті Снайдер. Його „Криваві землі“ – міжнародний бестселер, перш за все, через його літературний хист. Цікаво висловлює свою думку Стефан Монтефіоре, його біографія кремлівського горця також знайшла шлях до серця читача. Але наклади книги всього лише про одну „Битву за Берлін“ Ентоні Бівора перевищили сукупні показники продажі цих двох попередніх книжок. І це при тому, що його літературний дар не перевищує дар С. Монтефіоре, і точно поступається письменницькому талантові Т. Снайдера. Зрозуміло, що необхідно знайти в архівах і відповідним чином представити нові джерела, бо військова історія сама по собі не є автоматичною ґарантією успіху в масового читача. Але на цьому полі можна виграти чимало баталій.
– Зараз ми бачимо, як в реальності вільний світ програє битви Кремлю – одну за одною. На жаль, все, чого хотів Володимир Путін своєю війною проти України – він домігся. Хто винен у військово-політичному успіхові „російської весни“?
– Пряма вина – Путіна та його зграї, але з іншого боку – чого ще від них можна було очікувати? Тому відповідальність – а це поняття ширше – лягає також на тих західних експертів, інтелектуалів, авторів, істориків, які за два десятиліття після відкриття східньоевропейських архівів не зробили майже нічого, щоб пояснити західній громадськості та політичним колам усю міць і небезпеку кремлівського експансіонізму. Чи багато вийшло книг, що дохідливо, виважено і переконливо розкривають ґльобальні устремління СРСР, злочинність його зовнішньої політики? Зрозуміло, що західня інтеліґенція, а, отже, і політики, виявилися просто не готові до весни 2014 року. Тому ті заходи, які Північна Америка та Західня Европа запровадили щодо Росії – суто символічні. Багато хто й зараз нічого не розуміє щодо володарів Кремля, або не хочуть розуміти. Ще більш моторошно, ніж в Україні, Путін воює в Сирії – там він творить справжні звірства. І жодного реального кроку проти нього з цього питання Захід не зробив. Одна з причин цього – незнання глибини, розмаху і стійкости авторитарної зовнішньополітичної аґресії Кремля.
– У Ваших виступах неодноразово зустрічаються аналогії між новітньою російською аґресією та сталінським експансіонізмом.
– Так, і про це буде моя наступна книга – військова біографія Сталіна або ж узагальнювальна військова історія сталінізму. Адже Йосиф Джуґашвілі воював без перерви весь час свого панування з 1923 по 1953 рік – просто якась 30-річна війна. Юридично оголошене кровопролиття було не таким довгим, але де-факто, враховуючи його гібридні війни як в Европі, так і в Азії – це постійні бої та операції й, одночасно, підготування до нових. Мало кому відомо, що він спокійно вів людство до Третьої світової війни з метою завершення ґльобальної комуністичної революції, тобто захоплення влади на всій Землі, і лише його смерть врятувала людство від термоядерної бійні, якщо не взагалі Апокаліпсису. Адже СРСР до початку 1950-их років мав великий потенціял хемічної і бактеріологічної зброї. Я прочитав зібрання творів Сталіна, а також багато його виступів останніх років життя. Приголомшливо, як відверто і голосно він казав про нову світову революцію, а після 1945 року – про Третю світову війну.
– Ви плянуєте торкнутися теми сталінського терору?
– Обов’язково. Одне з основних завдань майбутньої монографії – зробити так, щоб широкі кола міжнародної громадськости дізналися і визнали правду про Голодомор і УПА. Без цих двох тем військова історія сталінізму майже неуявна. Московський деспот дбав не тільки про підкорення завойованих територій, їх приборкання, але й створення лояльного тилу напередодні комуністичного Армаґедону, до якого він вів людство. Через військову історію треба донести до масового читача контекст українських трагедій. Щось подібне зробив британець Річард Овері в своїй праці „Російська війна“, але вона написана не з ориґінальних архівних джерел (автор навіть російської мови не знає), тому її міжнародний успіх був дуже обмеженим. Я ж використовую матеріяли шістьма мовами, і це напевно відзначать допитливі читачі і рецензенти-журналісти.
– Коли можна буде побачити Вашу нову книгу в продажу?
– Це залежить від того, коли я зможу знайти ґрант для архівного пошуку та написання цієї монографії. Я вже провів попередню підготовку, прочитав чимало публікацій, знаю в яких сховищах документів я б хотів попрацювати. Адже якщо в „Сталінських командосах“ мова йде про сотні тисяч акторів, то військова історія сталінщини задумана як робота про сотні мільйонів дійових осіб. І якщо її наситити ориґінальними матеріялами, які раніше не використовувалися, вона напевно вийде не шістьма, а 26 мовами. Правду про сталінські злочини повинен дізнатися весь світ.
– Ви свого часу отримували ґранти від Гарвардського Українського Наукового Інституту, а також від канадського інституту українських досліджень.
– Так, і з декими із співробітників цих установ у мене збереглися добрі особисті стосунки. Крім того, свого часу, кілька приватних осіб з української діяспори щиро надали мені невеликі приватні ґранти. Минулого року я скерував свою пропозицію до низки організацій та осіб, але безуспішно. Шкода, бо в мене складається враження, що діяспора дещо втрачає активний інтерес до тем української військової історії.