Олексій Бреус у 1986 році був старшим інженером управління на четвертому енерґобльоці Чорнобильської атомної електростанції і працював у ранковій зміні 26 квітня 1986 року, яка приїхала на станцію одразу після нічної аварії і одразу почала боротися з наслідками катастрофи, намагалася подавати воду до вже зруйнованого реактора.
Олексій Бреус за пультом 4-го бльоку – фото з газети „Молода гвардія“, 1984 рік.
Саме він – тоді 27-річний оператор – натиснув останню кнопку на пульті четвертого енерґобльоку. 26 квітня дізнався про аварію, коли приїхав ЧАЕС, як на звичайну зміну. Фактично весь день він працював у зруйнованому бльоці над ліквідацією наслідків аварії, зробив останню спробу запустити з пульту останній вцілілий насос для вже неіснуючого реактора. Повертався на станцію у перших днях травня 1986 році.
Під час всіх цих подій отримав значне опромінення (120 бер при радянській нормі 5 бер на рік), після чого лікарі заборонили йому працювати на об’єктах з радіяцією.
О. Бреус особисто спілкувався з працівниками станції, які згодом стали прототипами для персонажів фільму „Чорнобиль“. Живе у Києві з родиною. Ось його розповідь.
Опромінення, червона шкіра, радіяційні опіки, опіки від пари – про це говорили, але це ще не показували так явно, як у цьому фільмі. У той день я бачив Акімова і Топтунова. Вони були у, м’яко кажучи, не найкращому стані. Вони були дуже бліді – Топтунов був, буквально, білий. А потім у лікарні, як розповідали, його шкіра почорніла. Бачив інших колеґ, що працювали вночі – вони були дуже червоні.
У мене був невеликий опік під правим оком, але я його помітив не в перший день. А сам я, коли вийшов після зміни з четвертого бльоку, то під одягом був коричневий – така міцна „засмага“. А все, що було не вкрите одягом – руки, обличчя, шия – були червоні.
Але у колеґ, які працювали вночі, це було набагато гірше – ті, кого я бачив червоними, потім просто померли.
Леонід Топтунов і Олександр Акімов померли від променевої хвороби у 6-ій Московській клінічній лікарні, Акімов – 11 травня 1986 року, Топтунов – 14 травня 1986 року.
Коли з колеґами ходив у приміщення біля реактора, щоб відкрити подачу води, – це для мене було місце з найсильнішим впливом радіяції, де я пробув найдовше – і повернувся, то було відчуття піднесености, рішучости, готовности на подвиги за будь-яку ціну. Це називається „радіяційна евфорія“ – вона буває після впливу високого рівня радіяції. Вона швидко минула й мене почало нудити – клясична реакція на опромінення. Як і показано у фільмі, багатьох справді сильно нудило.
Часто розповідають ще про металічний присмак у роті. У серіялі про це згадують пожежники. У мене такого не було. У когось було, але не в усіх…
Загалом у серіялі чи не вперше робиться спроба показати, що робили саме працівники станції всередині зруйнованого бльоку після вибуху.
Василь Ігнатенко – прип’ятський пожежник, перший приїхав на аварію. Пожежники, як і оператори станції, тієї ночі гасили вогонь у багатьох місцях. Всі чули, ніби була пожежа на даху і боялися, що вогонь перекинеться на сусідній блок та піде далі. Але пожежа на даху – це вигадка. Там не було пожежі, про що кажуть і самі пожежники, і оператори, які були там. Були локальні осередки, їх швидко збили.
Портрет Василя Ігнатенка на стелі пам’яті.
На даху стояли пожежники, які подавати воду у розпечений і зруйнований реактор. Однак, якщо у звичайному режимі в реактор насоси подають 48 тис. тонн води на годину, то те, що лили пожежники, напевно, випаровувалось, не долітаючи до нього. Але у них було таке завдання, їх туди поставили і вони гасили реактор. І через це вони потім загинули.
Василь Ігнатенко помер 13 травня 1986 року від променевої хвороби у тій самій 6-ій Московській клінічній лікарні. Всього ж у перші дні після аварії померло 27 людей – двоє безпосередньо у ході катастрофи (одне тіло так і не знайшли під уламками), решта – від променевої хвороби впродовж кількох тижнів. Це п’ятеро пожежників з пожежної частини Прип’яті, серед яких був і Василь Ігнатенко. І шостий загиблий пожежник – це Володимир Правік, начальник караулу пожежної частини ЧАЕС.
Не зменшуючи їхнього героїзму, все ж залишається питання: чи потрібно було гасити реактор так?
У серіялі керівники комісії з ліквідації наслідків катастрофи шукають людей, які б спустились під реактор та спустили воду, що накопичилась там. У реальному житті Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов, що виконали це завдання, стали відомі як „чорнобильські водолази“, пережили ліквідацію. Б. Баранов помер у 2005 році. У серіялі вони одягнені в костюми для підводного плавання. Насправді ж вони були лише у гідрокостюмах
Описаної у фільмі зустрічі, де шукали добровольців, взагалі не було. Ця робота плянувалася заздалегідь.
Вони не були добровольцями – їм сказали, що треба, вони відповіли – значить треба… Що абсолютно не зменшує їхній героїзм. Звичайно, акваланґів чи батискафів у них не було. Був прозорий пластиковий гідрокостюм, голови – відкриті. Вони йшли по коліна у воді… В якомусь місці потрібно було рухатися по трубі, щоб не контактувати з водою. У них там згасло світло – підвів радянський ліхтарик. Вони намацали потрібний вентиль, а потім ліхтарик, начебто, запрацював.
Рівні радіяції, звичайно, були високі – набагато вищі від нормальних умов. Але не катастрофічні, променеву хворобу вони там не отримали. Де треба, вони пробігли, щоб зменшити вплив радіяції.
Ще одна лінія у серіялі – шахтарі, які викопали тунель під реактором, що мав на меті зупинити просування розплавленої активної зони вниз.
Шахтарі у серіялі зображені суворими та рішучими. На ліквідації їх було кілька сотень, й більше 200 – з Донбасу.
Шахтарі – одна з тих історій, які були абсолютно недоречні і непотрібні. Були побоювання, що „лава“ у реакторі пройде не лише басейн, а піде нижче у ґрунтові води. Щоб це зупинити, намагалися прорити тунель, щоб подати рідкий азот і перехопити лаву. Але у підсумку азот вже не подавали. Хоча шахтарі все зробили і опромінилися. Сталося це не в тунелі, який був фактично сховищем від радіяції, а коли виходили води попити і покурити. Вони знімали респіратори, роздягалися – але не так, як у фільмі, не догола…
У серіялі кілька десятків жителів Прип’яті в ніч аварії виходять на міст, щоб поспостерігати за заревом пожежі на ЧАЕС, не усвідомлюючи ризику від радіяції.
Зараз міст, з якого жителі нібито споглядали за пожежою на ЧАЕС, отримав неофіційну назву „міст смерти“. Втім, даний епізод, скоріше за все, одна з леґенд. Перш за все, вночі не було якогось великого полум’я. Світіння було під час вибуху, а потім вогню не було. Вже на наступний день пішли певні фізичні процеси всередині зруйнованого реактора, які давали сяйво, але то був не вогонь. Однак я знаю, що люди справді ходили поближче до станції – подивитися, що відбувається.
Я лежав у лікарні з хлопцем, студентом, який зранку 26 квітня на велосипеді їздив на міст. Він отримав дозу опромінення від якої, як казав професор, що його лікував, розвилася клясична променева хвороба першого ступеню. Тобто, для цього було достатньо, що він просто з’їздив подивився.
Інший знайомий, з яким я лікувався, розповідав, що у ніч вибуху гуляв біля цього мосту з подругою. В нього потім теж були якісь проблеми. Але про те, щоб люди масово дивилися вночі – я такого не чув. Думаю, що це – художня умовність.
У фільмі передається той емоційний настрій, який панував тоді і серед персоналу, і серед влади.
Заступник головного інженера Анатолій Дятлов був відповідальний за проведення експерименту на ЧАЕС, який завершився аварією. У фільмі він – один з антигероїв. У реальному житті він отримав 10 років в’язниці, вийшов достроково та помер у 1995 році від інфаркту. До кінця життя А. Дятлов заперечував свою вину в катастрофі. Справді, ніхто не знав, як діяти.
Що стосується характерів ключових персоналій Чорнобильської катастрофи, таких як директор Брюханов, головний інженер Фомін, заступник головного інженера Дятлов – то у серіялі не художня умовність, а просто брехня. Їхні характери вийшли абсолютно перекрученими – просто якісь лиходії. Насправді вони були не такими.
Директор ЧАЕС Віктор Брюханов, заступник головного інженера Анатолій Дятлов і головний інженер Микола Фомін під час суду.
А. Дятлов все ж був фахівцем високого рівня, і причина аварії була не в його авторитарному стилі, а в недоліках реактора.
Один з моментів, який мені не сподобався у серіялі, що працівники станції весь час чогось бояться, у них трясуться коліна. От шахтарі показані міцними хлопцями, яким море по коліна. А ядерників чомусь показали з зовсім іншими характерами. Хоча вони були абсолютно не такими – ніхто не втік, всі залишилися. У мене навіть думки не було тікати звідти, тому що була робота, яку треба було виконувати.
У фільмі показали, що оператори рятували постраждалих, робили розвідку стану реактора і рівня радіяції, а також намагалися подати воду до реактора.
Але не показали, що вони також гасили вогонь, забезпечували водою пожежників і намагалися запобігти новим вибухам і пожежі. А це була важка і важлива робота, яка забрала життя операторів.
Про справжні причини аварії можна сперечатися і досі, але вперше Чорнобильська аварія подається так потужно – як ґльобальна катастрофа, що затягнула величезні маси людей. Фільм повертає увагу людства до явища Чорнобиля – до його масштабів і до того, що воно не минуло, а й досі є. І у цьому пляні він дуже потрібний”.