Весь світ чує нині з уст російських військовополонених, що в Україні вони не побачили ніяких фашистів-бандерівців, якими їх лякали перед віроломним нападом на нашу землю. І ця інформація, як здається окремим українським журналістам, є дуже виграшною, бо нібито дає нам можливість представляти нашу справедливу й священну боротьбу за волю поза тими чисельними нашаруваннями безсоромних інсинуацій, якими Москва століттями обкидала наш національно-визвольних рух за відродження й утвердження власної державности.
Але та брехня російської пропаґанди про учасників національно-визвольної боротьби, заснована на діяльності справжніх головорізів під виглядом лжебандерівців, уже давно розбита і документами таємних московських архівів, і свідченнями уцілілих жертв. Тому якби ці визнання сучасних російських окупантів одразу ж підкріплювалися фактами про одвічне свідоме знеславлювання Москвою борців за українську волю, то і ми, і весь світ краще і швидше зрозуміли б закономірність того нашого всенародного здвигу, який тільки один зміг успішно стати на герць з таким кровожерливим ворогом, як Росія.
Адже коли Президент Володимир Зеленський день-у-день заявляє про те, що ми будемо битися до останнього і вже диктує аґресорові умови капітуляції, то невже це не відлуння перших слів Декалогу ОУН: „Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї“? Хіба не це гасло було законом для вояків УПА, котрі в набагато важчих умовах боролися за Самостійну соборну українську державу аж до середини 1950-их років проти тієї ж Москви?
А коли Президент на чолі українського здвигу сьогодні мобілізує й об’єднує всі народи світу в боротьбі проти загрози плянетарного поширення московського Третього Риму, то доречним буде нагадати, що навесні 1941 року саме Революційна ОУН висувала гасло „Свобода народам – свобода людині!“. Таким чином перед усім світом було чітко заявлено, що ідея державної незалежности й соборности України, вільного розвитку нашого народу співзвучна з тими ідеалами свободи, котрі визнають і стверджують протягом усієї своєї історії демократичні країни.
Зрештою, під такими ж гаслами розгортався процес відродження нашої державности і в 1917 році, коли Центральна рада скликала в Києві З’їзд поневолених народів Росії; і відновлена Українська Народна Республіка тоді теж просила зовнішньої підтримки, як і сьогодні. Так, голова Директорії і Головний отаман військ УНР Симон Петлюра наприкінці жовтня 1919 року звертався до европейської демократії через французького публіциста Пелісьє: „Ах, коли б Ви знали, друже, скільки трагічних моментів прийшлось нам пережити через це цілковите опущення нас! Траплялось часто, що нашим козакам бракувало патронів! І тоді приходилось їм класти свою голову в багнетній боротьбі з большевиками! Приклади їхньою героїзму й ті великі криваві жертви, які вони несли, це щось одиноке, нечуване в історії війни… Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки, й нам не остається більш нічого як кликнути їм: „morituri te salutant“!
На жаль, велика французька демократія тоді не трубила алярм, не примусила „того, кого слід, шанувати закони любови і людськости!“. Та хіба нині наш Президент не опинився в становищі Петлюри – адже, коли він щоденно благає сильних світу сього: „Закрийте українське небо!“ – вони його чують?
Не чують і не хочуть усвідомлювати слів Петлюри про те, що „всі держави, утворені після 1917 року на території бувшої Росії, не мають шансів на тривке існування і будуть завжди загроженими, поки на півдні колишньої імперії не організується і в силу не увійде незалежна держава українського народу. Тільки вона одна, як найсильніша численністю свого населення, матеріяльними ресурсами і мілітарною відпорністю, може бути базою, підставою більш-менш незахитного життя державних новотворів, з колишньої Росії організованих. Тільки повстання і зміцнення цієї держави може фактично вирішити долю Росії і призвести до остаточного та безповоротного поділу її“.
Якщо цього не усвідомити, попереджав далі попередник нинішнього очільника державного корабля України, то трагічною виявиться доля „новітніх прибалтицьких і кавказьких державних формацій“, бо „московська брутальна сила“ розтопче творчу працю бувших „інородців“ і наново „підіб’є під своє копито земель з ,,інородчеським“ населенням, що одірвались од неї“.
Ця далекоглядність С. Петлюри наочно підтвердилася в 1939-1940 роках у долі Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, коли їх анексували шляхом закулісної змови Гітлера й Сталіна, – то чому ж нібито демократичний Захід не чує сьогодні В. Зеленського, який попереджає: Росія на загарбанні України не зупиниться, і завтра вона вже бомбитиме країни Европейського союзу й НАТО?
Що, й досі Захід хоче вірити Кремлю, бо замість соболиних шуб гріється тепер російським газом? Чи може тому, що не пам’ятає заповіту нашого великого гетьмана Івана Мазепи, який у листопаді 1708 року чітко й зрозуміло написав: „Щоб у нічому Москві не вірили!“.
Це ж ми не вірили і Тарасові Шевченку, що „москалі – лихі люди“, а повірили 1917 року російським більшовикам, які пообіцяли нашим солдатам-селянам дати землю – тому й ті розійшлися її ділити, покинувши під Крутами проти озвірілої орди Муравйова студентів і гімназистів. Тієї землі нам дали в 1932-1933 роках для 10 з половиною мільйонів українців по два метри – та й то далеко не всі спочивають у ній, бо не було кому поховати їх!
До речі, від застереження Великого Гетьмана і Великого Кобзаря ми відмахнулися й 1994 року, коли здавали ядерну зброю Москві за згодою інших власників такої ж. А це тому, що ми далеко не всі тоді усвідомлювали державницьку самопожертву попередників, починаючи з Мазепинського чину. Того державницького чину, який був спрямований, за визнанням царського посіпаки Меншикова, не заради власних інтересів самого гетьмана, але „ради всей Украины“.
Три роки тому В. Зеленський не був ні мазепинцем, ні петлюрівцем, ні бандерівцем – він став ними у ці дні, коли залишився на своєму посту в Києві разом зі своїм військом і народом, відчувши сплав тисячолітньої традиції, виразно проголошеної Іваном Мазепою: „Же чрез шаблю маєм право!“. Тож таким він уже залишиться в історії, бо заради спільної волі закликав в один стрій всіх наших вояків – від добровольця територіяльної оборони й з діяспори до Верховного головнокомандувача Збройних сил України!
Проти нинішнього Президента України не тільки отруйною слиною ворога розбризкуються всілякі інсинуції, щоб відвернути народні маси від його державницького чину – саме так здійснювалася гібридна війна проти Івана Мазепи, Симона Петлюри й Степана Бандери. Як і проти них, проти В. Зеленського послано леґіон терористів з метою його убити.
Однак цього їм не вдасться, бо Президента України, як і всю нашу державу, захищають нині бандерівці, петлюрівці, мазепинці – всі патріоти рідного народу!
Володимир Сергійчук, завідувач катедри історії світового українства Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор.