В історії чимало повторень. Історики пам’ятають часи перед Другою світовою війною, коли провідники низки країн, як і мешканці тих країн, насолоджуючись здобутим миром після недавньої кривавої світової війни, скептично дивилися на переможену Німеччину, де новий фюрер робив спроби відновити заборонений військовий потенціял, спираючись на підтримку новонадбаних приятелів. Серед них провідне місце посідав такий же диктатор Йосиф Сталін, який давав стратегічну сировину, вчив майбутніх пілотів і танкістів. Гітлер запевняв усіх, що нової війни не буде, укладав угоди, проводив Олімпійські ігри. І Европа куняла у спокої, аж доки ревіння танків не розбудило Францію, доки літаки не скинули бомби на Британію.
Історія повторюється. Новий фюрер уцілілої після розпаду СРСР Росії почав загравати з Европою. Стратегічна сировина – газ і нафта – рікою потекли у найдальші кутки континенту. Знову були Олімпійські ігри, міжнародні угоди, щедре частування гостей. Росіяни жили бідно, але звично, бо так було у них завжди. Зате військо сильнішало, і Путін, марячи, як і Гітлер, про панування у світі, почав поволі, як і Гітлер, приборкувати сусідів. Десь обіч України засіло озброєне Придністров’я, але там ще не було приводу для малої війни. Сталися дві війни у Чечні, п’ятиденна війна в Грузії, загарбання Криму, авантюра на Донбасі. Европа слабко подавала голос протесту. Але насправді її мало хвилювали події, які сприймалися як внутрішні чвари в колишньому СРСР.
Путін набирав певності: тепер можна забрати Україну, а далі йти на Балтію, Польщу. Европа мовчатиме або оголосить про санкції, які нікому не завадять.
Розбудити Европу узялися США. На жаль, ні Президент Джо Байден, ні його стратеги не передбачили хижацтва Путіна, його підступности щодо мирного населення сусідньої держави. Але Путін спокусився його обіцянкою невтручання і послав військо в Україну. Тепер уже всім зрозуміло, що він не оцінив сили українського війська, яке готувалося до війни з допомогою США, не оцінив волелюбного характеру українського народу, який не сприймає байки про відвічне братерство з росіянами, і став до рішучої оборони.
Европа нарешті прокинулася, відчула смертельний подих можливої війни. Европа заходилася озброювати Україну, впроваджувати суворі санкції. За приклад у цьому послужили США. Виступаючи 26 березня у Варшаві, Джо Байден сказав: „Ми знову увійшли у велику битву за свободу: битву між демократією і автократією, між свободою і репресіями, між порядком, заснованим на правилах, і порядком, керованим грубою силою. У цій битві нам потрібне ясне бачення. Цю битву також неможливо виграти за дні чи місяці. Нам потрібно набратися сили для довгої боротьби. Україна та її народ перебувають на передовій цієї боротьби і рятують свою країну“.
Місія України виявилася нелегкою: найкращі її люди гинуть у двобої, міста і села лежать в руїні. Та хіба ж у битві проти гітлерівського нацизму не Україна відіграла вирішальну ролю, коли по її землі двічі прокотився вогняний вир, коли мільйони її людей пішли на бій?
Треба вірити, що Европа й увесь світ гідно оцінять жертовну боротьбу України з ворогом усього світу, а після перемоги простягнуть їй руку допомоги. Покищо Джо Байден сказав: „Моє послання до народу України: ми з вами. Крапка“.
Путін кинув відвертий виклик міжнародному правопорядку, встановленому після Другої світової війни. Серйозність загрози стала причиною того, що відповідь Заходу була такою швидкою, такою потужною і такою одностайною, безпрецедентною та вражаючою. Швидке покарання високою ціною – це єдине, що змусить Росію змінити свій курс.