Життя Ярослава Дзири було позначене політичною системою, яка розвивалася не на закономірностях, а на режимній комуністичній ідеології, яка була примхою вождів, які чинили все те, що їм забагнулося. Під час Другої світової війни українські західні землі опинилися в полоні більшовицької системи, яка запровадила тут загальне переслідування.
Я. Дзира народився 2 травня 1931 року в селі Трушевичах, тепер Львівської области. Вийшов він із селянського роду, був сином офіцера УГА, репатріянта з Чехії. З ранніх років ходив на національні і релігійні урочистості до Перемишля, а на релігійні свята до Кальварії Забжидовської і ці події мали вагомий вплив на його майбутні релігійно-національні, а також патріотичні погляди.
Ярослав свою школу розпочав в Трушевичах, вчився разом з хлопцями, що пішли в УПА, а згодом їхні родини більшовики вивезли до Челябінської області. Ярослав продовжував навчання в Нижанковичах, але був звільнений за сумнівні погляди, все ж йому вдалося закінчити Новоміську середню школу, і це дало йому шанс з 1948 року вчителювати, але й тут у 1949 році був звільнений зі звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі. У 1952 році йому пощастило закінчити Дрогобицький учительський інститут, згодом дістався на філологічний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, який закінчив з відзнакою. На четвертому курсі написав працю „Поема Івана Франка „Мойсей“, яку з затримкою на п’ять років було таки надруковано. Я. Дзира захистив дипльомну роботу „Фонетичні особливості мови проповідей Йоаникія Галятовського „Ключ розуміння царства небесного“. Ця перша праця дослідника повинна була б зберегтися в архіві університету. Неупереджені викладачі університету твердили, що перед юнаком відкривається широкий дослідницький шлях в українську науку, але був це шлях, наражений на випробування. Він настільки любив правду, що не міг користуватися тенденційною брехнею заради кар’єри. Я. Дзира був своїм у колі шістдесятників, зокрема товаришував з такими дисидентами, як Борис Антоненко-Давидович, Юрій Бадзьо, Михайло Брайчевський, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Зіновія Франко, рядом відомих україністів у Польщі Іваном Тимчиною, Стефаном Козаком, Михайлом Лесівим, Іреною Рейт, Румунії (Марія Герлан), Чехословаччині (Михайло Мольнар і Юрій Бача), брав участь у поширенні „самвидаву“, був активним учасником лекторію з історії козацтва й України. Це не могло пройти повз пильне око КГБ. Блискучий злет наукової творчости вченого був грубо перерваний. 12 вересня 1972 року з Інституту історії було звільнено ряд відомих науковців, котрі досліджували козацьку добу – Олену Апанович, Михайла Брайчевського, Олену Компан і Ярослава Дзиру. Їх не просто звільнили, а й прирекли на безробіття та забуття, а на їхні праці не можна було навіть посилатися. Я. Дзирі не давали роботи за спеціяльністю навіть у школі.
У той тяжкий період Я. Дзира прагнув не втратити кваліфікацію вченого, не пропускав літературних вечорів чи творчих зустрічей, майже щодня ходив до Центральної наукової бібліотеки (нині – Національна бібліотека України ім. Володимира Вернадського), де спілкувався з багатьма дослідниками, обмінювався новинами наукового та суспільного життя.
Він жив на випадкові заробітки, за переклади з іноземних мов під чужим прізвищем для когось, але не змінював своїх переконань, виконував фізичну працю, щоб дати хліб дружині і маленькому синові. Щойно у 1983–1990 роках став працювати вчителем англійської мови у вечірній школі.
З відновленням української державности його в 1990 року прийняли до Спілки письменників України, 1991 року обрали академіком Української Могилянсько-Мазепинської академії наук у Торонто (Канада). І лише 1994 року його було поновлено в Інституті історії на посаду старшого наукового співробітника. Науковця обрали заступником голови Київського осередку Українського історичного товариства. Він виступав з лекціями і доповідями не тільки в Україні, а й у США, Канаді, Польщі.
Науковий доробок Я. Дзири становить понад 300 друкованих праць. Останні роки Я. Дзири були мало видайними, він п’ять разів відвідував мене в Перемишлі, і я два рази відвідував його у Києві. Помер він 21 серпня 2009 року від анемічної хвороби серця. Залишив у смуткові дружину і сина Івана, який гідно продовжує діло батька. Його поховали 24 серпня на кладовищі під Броварами. Аспіранти, що вивчатимуть його потужну наукову цінну спадщину, знатимуть, де покласти йому квіти. Віриться, що дослідження його цінної творчої спадщини знайдуться дослідники, які розкриють його глибинні думки на шану і славу української науки.