КИЇВ. – Україна – одна із країн пострадянського простору, де доступ до архівів КҐБ найпростіший. Такого висновку дійшли експерти за підсумками аналітичного звіту „Европейські законодавчі практики декомунізації: висновки для України“. У рамках дослідження експерти аналізували практику Чехії, Польщі, Словаччини, Угорщини, країн Балтії, Албанії, Болгарії, Молдови, Грузії та Румунії.
„Нам вдалося уникнути певних помилок, які мали місце у інших країнах, насамперед – у сфері доступу до архівів репресивних органів. З іншого боку, тепер деякі країни Східньої Европи починають використовувати український досвід декомунізації: Польща минулого року ухвалила закон, який реґляментував процес перейменування комуністичної топоніміки, і автори, пишучи закон, зверталися до положень нашого закону. І мова йде про Болгарію, яка зараз працює над законом про доступ до архівів репресивних органів“, – зазначив Сергій Рябенко, співавтор аналітичного звіту, юрист Українського інституту національної пам’яті, презентуючи 12 квітня висновки звіту в Українському кризовому медія-центрі.
Україна у сфері доступу до архівів запозичила норми із законодавства країн, де декомунізація була найглибшою. Це норма про вільний доступ до архіву для кожного, про оцифрування документів для збереження та збереження їх у окремому архіві, незалежно від діючих силових установ, а також – що відповідальність за поширення інформації несе не архівіст, а той, хто її публікує. В Україні для доступу до архівів КҐБ потрібні мінімальні вимоги – достатньо у запиті надати максимально повну інформацію про людину, щодо якої шукають інформацію, і власний пашпорт. За доступ не потрібно платити, також безкоштовним є копіювання власними технічними засобами.
В Угорщині, наприклад, необхідно надати дослідницьку ліцензію, детальний плян дослідження, список публікацій та заяву про підтримку від дослідницького інституту. У Німеччині під час відкриття архівів „Штазі“ через норму про право людини розпоряджатися інформацією про себе у третіх осіб – дослідників – виникли великі проблеми із доступом, розповів Дмитро Мєшков, науковий співробітник „Nordost-Institut“. Тому до закону довелося вносити поправки, що дослідники самі несуть відповідальність за опубліковану інформацію з архіву. „Там традиція захисту персональних даних настільки сильна, що дослідники навіть у ситуації, коли їм нічого не загрожує, через побоювання судових скарг навіть анонімізують прізвища злочинців“, – зазначив він.
Андрій Когут, співавтор аналітичного звіту, директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України, розповів, що у 2016 році, порівняно із 2014 роком, кількість звернень в архів зросла на 138 відс. Кількість чужоземних дослідників, які приїздять працювати з архівами КҐБ, у 2016 порівняно із 2015 роком зросла удвічі. Із понад 3,000 осіб, які зверталися у 2016 році, більше половини – ті, хто зверталися за інформацією про своїх близьких.
Експерти зауважили, що саме доступ до архівів – найважливіша складова декомунізації. Відкритість і доступність цієї інформації для кожного показує, по-перше, істинне обличчя тоталітарного режиму, по-друге, унеможливлює маніпуляцію історією, тому що будь-які дані можна легко перевірити. У комплексі це допомагає запобігти поверненню авторитарних і тоталітарних режимів у майбутньому.
„Для нас дуже важливо, щоб кожен міг подивитися на складну історію ХХ ст. крізь перспективу історії своєї родини. Це дасть можливість невтралізувати ту пропаґанду, яку ми чуємо. Одна річ, коли говорять про величезні історичні події, не прив’язані до людини. І зовсім інша справа – бачити, як ця історія пов’язана з тобою“, – наголосив А. Когут. „Ми сподіваємося що історична дискусія, яка зараз зростає, у тому числі завдяки прийняттю декомунізаційних законів, – це і є те підґрунтя, яке дозволить нам переосмислити своє минуле і прийти до більш-менш зваженого спільного бачення минулого“, – додав С. Рябченко.
А. Когут нагадав, що доки відкриті архіви не передали у спеціяльно створений архів Українського інституту національної пам’яті, за інформацією про репресованих звертатися потрібно в архів СБУ, депортованих – в архів Міністерства внутрішніх справ. Теоретично відмову можуть надати у випадку, якщо на документі ще не скасовано гриф секретности (деякі документи були додатково засекречені за часів Віктора Януковича). У такому випадку потрібно звертатися до керівника органу, у разі повторної відмови – в бюро омбудсмена. Починати пошук краще через бази даних проєкту „Реабілітовані історією“.