В останні два-три роки від наших можновладців, культурних очільників та народних депутатів усіх кольорів ми дуже часто чуємо фразу Вінстона Черчиля, якою він відповів на пропозицію зменшити бюджетні видатки на культуру та освіту в розпал Другої світової війни: „То за що ж ми тоді, власне, воюємо?“.
Сьогоднішні українські можновладці люблять повторювати це питання знаменитого британського прем’єра під телевізійними софітами, намагаючись виглядати такими собі черчилями місцевого маштабу.
Але виходить у них досить кепсько. Бо після Другої світової війни Британія впродовж кількох десятиліть стала світовим культурним провідником та однією з найбільш економічно потужних держав плянети. А от Україна впевнено рухається у протилежний бік. І мова не лише про ту війну, що почалася у 2014 році – справжня війна розгорілася набагато раніше.
Друга світова війна, в якій Україну з двох боків нищили дві найстрашніші тоталітарні імперії ХХ ст., вбила 8.5 млн. наших громадян. Але за часи української незалежности – за ці 26 років – наше населення зменшилося вже на 10 млн. І цей трагічний процес розгорнувся не після військової аґресії Росії, він триває з 1992 року. То де ж ішла і йде ця війна? І хто оголосив її українцям? Війна йде прямо на вулицях наших міст і сіл. І ведуть її проти українців наші ж співвітчизники.
Наш ворог намагається побороти український народ різними засобами. Він‚ як ніхто‚ розуміється на військових стратегіях. Він‚ як ніхто інший, розуміє, що країна без культури – це лише територія, а територію легко загарбати.
Тож ми вже програємо лютому ворогові. Його головний інструмент: жадібні, байдужі й корумповані українські чиновники, які добровільно стають виконавцями хижого пляну – свідомо чи несвідомо. Щоденно, з року в рік, через нехлюйство і корумпованість чиновників, а також власну відстороненість, ми втрачаємо шанс на перемогу в цій давній гібридній війні.
На мирній території ми втрачаємо важливі історичні артефакти не завдяки гарячій зброї ворога, а завдяки холоднокровній байдужості влади й небажанню бачити скарб у культурному потенціялі власної країни.
Ми втрачаємо дітей, цілі покоління наших людей – лише тому, що комусь невигідно інвестувати в культуру й освіту, у всебічний розвиток дітлахів, а значить – у майбутнє.
А декому вигідно маніпулювати неосвіченою електоральною масою, роками вирощеною для примноження надприбутків шкідливих індустрій – споживання дешевого пива, цигарок та усіляких „лохотронів“. Наших можновладців аж ніяк не лякають рейтинґи власної держави серед европейських країн: першість з дитячого алькоголізму, приріст наркоманії, ВІЛ-інфікованих та інші страшні цифри.
Показовою на цьому тлі виглядає боротьба Міністерства культури з самою культурою. Однією рукою воно намагається нищити тисячі бібліотек, ампутувати позашкільну мистецьку освіту, музеї та заповідники. Іншою – зменшувати буферні зони навколо пам’яток ЮНЕСКО, дозволяти розорювати заповідні землі, кришувати „чорних“ археологів та роздавати дозволи на забудову в охоронних зонах. І все це безкарно.
Наприклад, зараз запеклі бої точаться у самому центрі Києва, біля Львівської площі, на місці Сінного ринку – де замість знищеної історичної будівлі мають з’явитися півтора десятка багатоквартирних будинків.
Чи це можна назвати війною? Беззаперечно – бо на наших очах вбивають нашу історію. Адже шанси на те, що вишукані будиночки XIX-XX ст., які зосереджені в цьому місці Києва і створюють його культурно насичений ляндшафт, витримають сусідство з цим архітектурним ґвалтуванням, є надто низькими.
Наталія Заболотна – громадський діяч, президент Громадського об’єднання „Art Ukraine Foundation“‚ Київ.