Україна у своїй трагічно-героїчній історії не один раз потрапляла у такий темний вир‚ з якого‚ здавалося‚ вже ніколи не випливе на тихі води‚ на чисті зорі. І не один раз у цьому завинили самі українці. Саме звідси – праведний Шевченків гнів:
„Погибнеш‚ згинеш‚ Україно‚
Не стане знаку на землі…“.
Звідси – пекуча печаль Івана Франка:
„Народе мій‚ замучений‚ розбитий‚ мов паралітик той на роздорожжу…“.
Звідси – безпорадний відчай Лесі Українки:
„Україно! Плачу слізьми над тобою…“.
Й хіба тут не заплачеш‚ коли велика Україна бачила народ наш ось таким:
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи сонця-світу не видав:
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводарів віддав.
Де ж ви‚ нарешті‚ тихі води і чисті зорі? Але коли сьогодні в Україні бачимо так багато розумних людей‚ не байдужих до правди і справедливости‚ до долі незалежної української держави‚ спраглих спасенних істин для свого народу‚ то неможливо не повірити‚ що всі лиха над дорогою нам землею розвіються‚ мов дим.
Чи багато для цього треба? Ні‚ одне лише – щоб державно-політичний провід відчував себе органічною‚ кровно-духовною частинкою суспільства. І щоб суспільство довіряло своєму проводові‚ як власним дітям.
На жаль‚ якраз це і є однією з найтяжче розв’язуваних українських проблем. Тут треба шукати причини занепаду Княжого Києва‚ Гетьмансько-козацької України‚ Української Народної Республіки часів Центральної Ради‚ часів Гетьманату‚ часів Директорії. Та що їх шукати‚ коли вони все ті самі‚ незмінні‚ тому давно з’ясовані.
Ще Микола Костомаров у „Двох руських народностях“ писав: „В характері українського народу явним чином позначилася перевага особистої волі‚ а у великорусів переважає спільність… В політичній сфері українці здатні були витворити поміж собою добровільні товариства‚ з’єднані‚ проте‚ лише в міру потреби і міцні настільки‚ насільки їхня діяльність не шкодить особистій свободі. Великоруси ж старалися утворити на міцних основах спільну будівлю‚ пройняту єдиним духом. Зусилля українців вели до федерації‚ зусилля великорусів – до єдинодержавства й міцної монархії…“.
Разом з тим історик справедливо зазначав‚ що цінність і монархії‚ і республіки полягає не у формальному устроєві‚ а в якості провідної верстви. З монографії М. Костомарова „Богдан Хмельницький“: „Монархічний устрій‚ за всіх випадкових проявів раства‚‚ безправства‚ сваволі і темноти‚ має ту важливу перевагу‚ що коли верховна влада попаде до рук розумній людині‚ то одкривається змога корисних змін і реформ. Для поганої республіки нема порятунку. Республіканський устрій безперечно є найкращий‚ найбажаніший людській громаді устрій‚ але він має бути вкупі з тим‚ що є найкраще в людськості: з рівноправством‚ громадською енерґією‚ чесністю і змаганням до просвіти. Коли цього нема‚ то республіканський устрій веде державу до загину‚ і раніше чи пізніше держава ця або перестане бути республікою‚ або дістанеться чужинцям. Для неї нема іншого виходу‚ бо нема ніякої сили‚ що змогла б уберегти погану республіку від розкладу…“.
Мурашки по спині біжать – від мимовільного порівняння з сьогоднішнім днем.
Однак‚ цей знаменитий автор ще допускав обидва варіянти‚ позитвний і неґативний‚ ставлячи їх в залежність від внутрішніх якостей людей. Бо‚ наприклад‚ інший великий сучасник М. Костомарова‚ Пантелеймон Куліш‚ судячи з його епілогу до роману „Чорна рада“‚ вважав Україну в принципі нездатною до політичної незалежности‚ зате здатною – це ж треба було так різко розділити ці здатності! – до творення найвищих духовних скарбів.
Синтезу об’єктивних і суб’єктивнних перешкод на шляху України до повноцінного життя знаходим у геніяльного Михайла Грушевського: „…Несприятливі географічні обставини‚ відсутність природних границь української території‚ відкриті фронти на всі боки‚ що стільки разів фатально підтинали культурне‚ економічне‚ політичне життя України. Фронт польський‚ московський і татаро-турецький не давали змоги українському громадянству і його політичним провідникам хоч на хвилю скупити увагу на своєму внутрішньому будівництві‚ прикласти до нього засоби й енерґію…
Тяжкі дефекти соціяльної структури – як от недорозвиненість українського міста‚ слабосилість міської верстви‚ інтелектуальна і чисельна слабина інтеліґентських верств‚ їх занепад через національну дезерцію…
В таких несприятливих умовинах трудно було досягти чогось великого‚ і нам треба дивуватися здібностям й енерґії як нашої етнічної маси‚ так і її провідних елементів‚ що все-таки і в таких безконечно неспрятливих обставинах організувалося життя‚ творились якісь соціяльні і культурні вартості‚ якась національна традиція“.
Не знав М. Грушевський‚ що буде далі. А далі було нелюдське, жорстоке до України ХХ ст. – винищення нашого народу голодоморами‚ масовими репресіями‚ садистичне стинання найкращого цвіту нації й уготування їй остаточної смерти в „новій історичній спільності – совєтському народі“. Тому ми нині маємо ще більше підстав дивуватися з незнищенности нашого етносу. Це справді щось незбагненне‚ щось містичне. Щось таке‚ що‚ всупереч зовнішній реальності‚ спонукало Великого Кобзаря провістити: „Встане Україна‚ світ правди засвітить“. Встане‚ бо не для загибелі її створив Бог.
Залишається хіба тихе‚ майже безмовне‚ благальне запитання: коли?
Судячи з десятків і сотень найкращих публікацій‚ присвячених аналізі післяреволюційного розвитку України‚ тобто трьох останніх років‚ їхні автори сходяться в тім‚ що після Революції Гідности державна система не зазнала жодної зміни‚ цілком навпаки – влада пішла шляхом унеможливлення змін‚ шляхом закритости‚ відчужености від суспільства‚ служіння самій собі.
Сергій Гайдай‚ один з незалежних політологів‚ гірко іронізує: „Якщо б хоч на тиждень заборонити державним органам працювати‚ Україна мала б велику користь“.
Відчай Сергія Дацюка‚ українського політичного філософа: „Покищо ситуація виглядає так, що всі жертви були даремні, і революція зазнала поразки. Ні успіху в революції, ні перемоги у війні. Ні в Европу, ні в Росію. Ні в майбутнє, ні в минуле. Українці черговий в історії раз не бачать можливостей для одночасної війни з власним олігархізованим правлячим кланом та з Росією для виборювання свободи. Якщо це так, то треба зробити висновок. Може ми, українці, справді не заслуговуємо на власну державу? Нічого ганебного в цьому немає. Ми так жили віками, досі ще живемо і якось далі будемо жити. Ну‚ будемо потроху переставати бути українцями, вчитися англійську та російську мови. Може‚ бути українцем – це якесь прокляття? Коли гречкосії іґнорують козаків та тримаються панів, які стравлюють козаків один з одним, то держави не буде, при всій повазі до гречкосіїв та козаків…“.
Соціяльний психолог Олег Покальчук: „Енерґія руйнування накопичується, а з усіх можливих варіянтів її творчого переспрямування влада знову вибирає найгірший — „ви всі брешете, у нас усе добре, ви не хочете бачити цього доброго, словом, не розгойдуйте човна, шатуни“.
Політичний експерт‚ теж один з найцікавіших‚ Андрій Єрмолаєв: „В Україні багато інтеліґентів‚ але так і не відбулася національна інтеліґенція…“.
А ось тут хочеться посперечатися. Насправді в Україні годі проштовхнутися крізь щільні ряди інтеліґенції. Що в місті‚ що в селі. Та навіть властивих інтелектуалів не менше‚ ніж у будь-якій розвинутій країні світу. А бракує саме інтеліґентів – тобто тих особистостей‚ єдиним взірцем для яких є Христос з Його парадоксальною місією: будучи абсолютно вільним від світу‚ Він прийшов врятувати цей світ.
Поки Україна як нація не навчиться бачити таких людей і не віддасть в їхні руки свого майбутнього‚ „світ правди не наступить“. А бачити їх дуже тяжко – кожна з таких особистостей подібна до тендітної травинки‚ котра невидимою‚ нефізичною‚ незбагненною для нас силою проломлює над собою тяжкий асфальт.