Перебуваючи у Киіві, вже навіть не пригадую в котрий раз, але на 26-ому році незалежности України, можу погодитися, що від першої моєї поїздки туди 27 років тому національний стан дещо покращився, хоча, правду кажучи, не так багато. Основною мовою у Києві є далі російська, хоч українська, або її суржиковий варіянт, сьогодні відчутні більше. Сьогодні моя увага скерована не на мову – хоч це дуже важлива тема. Ця тема набирає все більш серйозного розголосу навіть в українських засобах масової інформації. Підсумовуючи стан з українською мовою у столиці на сьогодні, досить вказати, що російська мова все ж таки домінантна навіть у державних структурах, міністерствах, освітніх інституціях, культурних закладах, а тим більше у приватних підприємствах. Так званий закон Ківалова переважає над Конституцією (він досі ще не скасований, хоч від появи нової української Верховної Ради мине скоро три роки). Конституція залишилася документом, що втілюється, коли вигідно.
Є інші явища в столиці, котрі прямо приголомшують. На розі вулиць Богдана Хмельницького та Хрещатика височить тепер відновлений універсальний магазин (ЦУМ), власником якого є чоловік, який, мабуть, давно повинен сидіти у тюрмі за корупцію, а то і за національну зраду, а натомість далі пишається привілеями найбагатшого чоловіка країни. Колись служив потребам загального населення Києва. Ціни були відносно доступними для пересічного мешканця. ЦУМ перейшов шляхом приватизації до олігарха. Тепер у ньому телевізор коштує 162 тис. грн. Чоловічий костюм від 13 тис. грн. і вище.
Багато покупців я не бачив, але обслуга була першої кляси. Тільки вони воліли зі мною розмовляти скоріше англійською, ніж українською мовами. Переважала, як звичайно, російська мова. Мене здивувало, що навіть на мої американські доляри ахметівський ЦУМ у Києві був задорогим. Але для Ріната Ахметова, напевно, ні. Приватизація відбулася за попередньої влади, але закріпилася і розвинулася за нової. Ще один брак конкретного результату великої революції з великими жертвами. Можна спитати: за віщо люди вмирали?
Р. Ахметов виглядає забезпеченим від кримінального розслідування. У нього відбуваються зустрічі з Президентом Петром Порошенком, хоча він був підпорою Президента Віктора Януковича, не визначився по стороні Революції Гідности, допомагав сепаратистам і наїздникам. Що ще треба було йому зробити, щоб стати кримінальним об’єктом за національну зраду? Для мене це загадка.
Спустився в метро на Хрещатику та поїхав на Арсенальну станцію. Вийшов і йду до Печерської Лаври. Там має бути Державний музей театрального мистецтва, у якому у цей час була окрема виставка про визначного мистця українського театру Леся Курбаса.
Можна запитати, що спільного має виставка про репресованого українського театрального режисера з духовною релігійною скарбницею і частинно оперативним храмом української церкви чужого покрою? Адже для Л. Курбаса Московський Патріярхат зовсім чужий.
Іду з дочкою колишньою вулицею Січневого Повстання, зупиняюся коло Меморіялу Голодомору, запалюю свічку пам’яті, розмовляю з кураторами, читаю довгі списки загиблих по областях, слухаю церковні похоронні дзвони. Остаточно прямую до Лаври по тій самій вулиці. По дорозі назустріч московський піп. Роздає, здається, літературну пропаґанду, підходить та промовляє до перехожих. До мене також підходить. Не дивно, що сталася сутичка між нами. Я обізвав його „безбожним аґентом Путіна, Кирила і Сатани“, він мене „американським аґентом“.
При вході до Лаври стояв вартовий. Розмовляв російською мовою та вказував, що потрібно купити квиток вступу. Знову стався конфлікт щодо мови, спровокований мною. Увійшли в Успенський собор. Ще один піп. Далі група попів. Монастир московський. Врешті знайшовся театральний музей біля бібліотеки, включно з експонатами та записами про Л. Курбаса. Музей і виставка українські і стимулюючі, але враження про московських попів, собору та монастиря не дозволяли сприймати позитиви у належному настрої.
Вертаюся на станцію „Арсенальну“. Не зрозуміло, що Арсенальне повстання має спільного з українською державою. Але принаймні вулиця тепер називається іменем Гетьмана Мазепи. Мабуть, це дратує попів, бо Мазепа досі під анатемою Москви. Столиця України – місто парадоксів.
Ню-Йорк