Михайло Ломацький — відомий на Гуцульщині культурний і громадський діяч, педагог, письменник, який, за словами свого сучасника Степана Салика, також учителя, так полюбив цей край, його мешканців-гуцулів та їхніх дітей, що „віддав їм все, що мав найдорожче: серце і душу“.
М. Ломацький — подолянин, народився 23 листопада 1886 року в селі Суходіл поблизу Гусятина, над Збручем. Добре вчився в школі, а пізніше вступив на вчительські студії в Тернополі, продовжив їх у Заліщиках, де після закінчення семінарії здобув право викладати у школах Австро-Угорщини.
Першу вчительську посаду дістав на Снятинщині, де проводив велику патріотичну роботу серед галицьких селян, за що стягав на себе незадоволення влади.
Після розпаду Австро-Угорської імперії польський окупаційний режим почав значно суворіше контролювати діяльність громадських організацій, їхніх діячів, учителів народних шкіл. Почалися процеси насильницької польонізації в Галичині, проти яких різко виступав М. Ломацький. Це послужило причиною його арешту 1920 року під час повстання в Головах. Разом з 286 гуцульськими повстанцями відбував ув’язнення в польській тюрмі в Коломиї. Другий раз, уже „більшовиками-визволителями“, був заарештований у вересні 1939 року. Дивом уникнув розстрілу 1941 року в тюрмі на Лонцького, коли комуністи відступили, розстрілявши десятки тисяч людей у в’язницях Західної України.
За 30 років педагогічної діяльности він змушений був 17 разів змінювати місце проживання. Польська влада, переслідуючи національно свідомого народного вчителя, намагалася зменшити його вплив на галицьке селянство.
Волелюбність і сміливий характер гуцулів надзвичайно імпонували М. Ломацькому.
У національному дусі виховував і своїх дітей — Зенка, Ірину, Дарку, Ліду, Ельвіру. Єдиний син М. Ломацького, Зенко, загинув під Житомиром в складі похідної групи ОУН, що йшла на схід визволяти Україну як від більшовицької, так і нацистської навали.
Дочка Дарка — зв’язкова ОУН, була заарештована, її жорстоко катували в тюрмі, вибили зуби. Не навівши прямих доказів причетности до ОУН, звільнили. Вона виїхала в Чернівці до родини і звідти як внучка німкені еміґрувала в Дітройт.
Ельвіра Ломацька (по чоловікові Барбара) — прекрасний математик. Але їй не знайшлося місця ані в Польщі, ні в збільшовиченій Україні.
Ліда Ломацька (з неї знаменитий художник О. Новаківський малював свою „Дзвінку“) жила у Відні. Її син Юрій — відомий в Европі музикант, був першою скрипкою Віденської консерваторії. Син Ельвіри, Ярослав, — журналіст, заступник головного редактора журналу „Поступ“.
Нелегка доля випала й Ірині (в заміжжі Аліскевич). Ледь не вся родина Аліскевичів сиділа в тюрмі за греко-католицьку віру і за те, що були близько знайомі з Митрополитом Андреєм Шептицьким. Син Ірини, Андріан, зробив спробу в 1961 році перейти кордон на Захід. Його схопили, виключили з Львівського університету ім. Івана Франка, де він навчався на першому курсі, відкрили кримінальну справу. Він так ніколи й не побачився зі своїм дідом.
Дружина М. Ломацького, Наталя, – художниця й викладач – не зуміла виїхати з СРСР, жила, як і дочка Ірина, у Львові. Тут померла, похована на Личаківському цвинтарі. Тут знайшла вічний спокій і дочка Ельвіра.
З 1944 року, перебуваючи на еміґрації, М. Ломацький у важких, несприятливих обставинах далеко від улюбленої Гуцульщини, видав друком понад 20 книжок, деякі з них обсягом понад 300 сторінок. Сотні статей національно-патріотичної тематики М. Ломацького надруковані в еміґраційних виданнях Західної Европи, Канади, США.
Фраґменти деяких творів були підготовлені до друку Ігорем Пелипейком й вперше опубліковані в Україні окремою книгою „Гуцульський світ“ стараннями видавця Михайла Павлюка.
Дилогію „Заворожений світ“ тисячним накладом у 2014 році видав у львівському видавництві „Тиса“ Олександр Масляник.
„Національна свідомість“ — публіцистичний твір М. Ломацького, опублікований у видавництві Спілки Української Молоді в Лондоні 1952 року. Ця книга — гіркі думки автора про національну самоідентифікацію українців, причини бездержавности та націонал-ренегатства.
М. Ломацький причини зради національних інтересів України вбачає, по-перше, в низькій національній свідомості народу, а по-друге, в лакействі, прагненні до збагачення, продажності тих, хто називає себе елітою, але готовий заради власної вигоди забути і про Вітчизну, і про народ, і про державність України та її безпеку.
Чи щось змінилося від того часу? Чи відчуває кожен з нас відповідальність за честь нації?
М. Ломацький стверджує, що „тільки національно свідома людина вміє і хоче служити своєму народові безкорисно і жертвенно і віддати йому своє знання, свій труд і працю і в тому знайти для себе найвище вдоволення, радість і втіху“. Цього життєвого заповіту він дотримувався все своє життя, стійко терпів злидні і скруту, довго поневірявся по таборах в Австрії, Німеччині, не отримав дозволу на виїзд в Америку, опинився в домах для перестарілих у Мюнхені, Фрайденшадті. Часто голодував, мерзнув в неопаленій кімнаті, не мав коштів навіть на найнеобхідніше — плащ, черевики, сорочку. Однак при цьому працював без упину. Кожний зароблений чи отриманий від друзів гріш тратив лише на видання книжок.
„Коли я вислав йому більшу суму грошей за розпродані його книжки і просив, щоб ними рятував своє здоров’я, — згадує С. Салик, — то він відписав, що всі гроші передав друкарні „Логос“ у Мюнхені за друк нової книжки“.
Він дуже змарнів, висох. Дістав від знайомих прізвисько „український Ганді“ і гірко віджартовувався: „Ганді мав хоч козу, а я її не маю“. Подиву й шани гідна жертовна праця великого будителя нашої національної пам’яті, скромного гуцульського вчителя початкової школи, який прожив усе своє життя з Україною в серці. Помер М. Ломацький 24 жовтня 1968 року у Фрайденштадті з вірою, що „великий воскресний день для нашого народу прийде, бо мусить прийти!“ Не зрадьмо ж і ми цю його вистраждану віру.
Косів, Івано-Франківська область