Один киянин‚ Андрій Д.‚ натрапивши в інтернеті на російськомовну статтю під назвою „Скільки літ тому з’явилися українці?“ і дуже перейнявшись її змістом‚ переслав цей текст до нашої редакції з проханням відповісти‚ як же це сталося‚ що „Свобода“ на своїх початках‚ тобто наприкінці ХІХ ст.‚ ще „писала для російського народу‚ а вже в перші десятиріччя ХХ ст. раптом стала писати для народу українського“? Бо в автора цієї російськомовної статті саме так чорним по білому: „для народу російського“. Очевидно‚ що це не є ні помилкою‚ ні незнанням‚ ні щирим бажанням довідатися‚ як було насправді‚ а є тільки виказом багатовікового‚ хронічного‚ невилікованого російського великодержавного шовінізму‚ носії якого ніяк не можуть погодитися з самобутністю української нації‚ її історії‚ мови‚ культури.
Тому це жалюгідне‚ цілком в дусі сьогоднішньої кремлівської антиукраїнської пропаґанди‚ „дослідження“ не заслуговує на жодну серйозну відповідь. Поки росіяни хочуть жити брехнею‚ ніяка правда їм не допоможе.
Тільки шкода нам Андрія Д. Все ж таки киянин, своя людина. Замість докоряти йому: мовляв‚ ці питання вже давно не є проблемою для жодного школярика в Україні‚ терпеливо з’ясуємо історичний шлях нашої „Свободи“ – шлях до українства не від російства‚ а від русинства. Бо всі наші предки називали себе „русинами“‚ коли Росії ще й на світі не було. І землі називалися Русями: Червона‚ тобто галицька‚ Русь‚ Угорська Русь‚ Підкарпатська Русь‚ Холмська Русь‚ Буковинська Русь‚ Біла Русь. Згодом‚ після державного занепаду Київської Руси утворена на ординському фундаменті Московія перебрала на себе цю назву і стала‚ з причини невситимого свого експансіонізму‚ Великою Руссю‚ відтак Великою Росією‚ а поневолена нею Київщина – Малою Руссю.
Починаючи з останньої чверти ХІХ ст.‚ міґрація на Північно-американський континент привела сюди з Европи десятки і сотні тисяч „русинів“. Опинившись серед чужої культури‚ вони відчули потребу зрозуміти самих себе і свою етнічну‚ національну належність. Винятково важливу ролю у цьому з’ясуванні відіграла наша „Свобода“ – осередок‚ довкола якого засновувався „Руський Народний Союз“ – руський‚ а не російський. Пояснюючи його мету‚ „Свобода“ писала 11 липня 1894 року:
„Яка єсть ціль‚ або нащо заложено Союз? Наше братство в Джерзі-Ситі має синьо-жовтий прапор – як ознаку русинів галицько-руського краю. Тут московські „щі“ не дуже смакують‚ тільки здоровий український борщ варимо собі. І ми‚ русини або малороси. походячи з Угорської Русі або з Червної Русі‚ т. є. з Галичини‚ зав’язали у себе народний Союз‚ як і другі просвіщенні народи‚ щоб і ми мали свої школи‚ щоб наша рідна малоруська мова і пісня тут не пропали‚ щоб в новім тут руськім поколінню не затерлось в серці руське народне почутє“.
А щоб „рідна малоруська мова і пісня тут не пропал“‚ необхідно було якнайглибше простежити зміну самої назви – з русинів на українців.
Ось уривок зі статті „Руський“ чи „український“‚ вміщеній у „Свободі“ 6 листопада 1913 року:
„…Вимовним символом національної незрілости нашого народу і доказом‚ що твореню української нації покищо не закінчене‚ є той факт‚ що – не говорячи вже про ворогів нашої національної самостійности – у внутрі власного народного організму‚ навіть межи найсвідомішими прихильниками її‚ нема повної згоди в уживанню одної спільної національної назви: раз ми „українці“‚ а нація наша „українська“‚ то знов говоримо‚ читаємо і пишемо‚ що ми „русини“‚ а нарід наш „руський“. Одні з нас уживають обох назв без розбору‚ инші – виключно сеї або тої‚ та хоч ми звичайно дуримо себе тим‚ що тут‚ мовляв‚ ріжниця у зверхній формі‚ а не у змісті‚ то таки ніхто не має відваги назвати сеї обставини корисною для нашого національно-культурного життя. Очевидне з сего виходить для нас та некористь‚ що кладе нас позаду культурних націй Европи. Тому обов’язком усіх‚ кому дорога національна справа‚ з цілою енерґією змагати до того‚ щоби ми раз уже вийшли із національного „стану творення“ і оставили вже самих себе та цілий світ перед „довершеним фактом“…
Що наша школа законсервувала до сього часу термін „руський“ – се зрозуміло.Таж не такі то давні часи‚ коли у галицьких школах знали лише дві національні назви: поляк і німець. Що тілько прилюдна школа у 2-ій половині ХІХ ст. ввела нову назву „русин“ і‚ перетворивши її з конфесійного символу в національний‚ защіпила її широким кругам суспільности. Наслідком того було повне й ясне племінно-культурне відмежування від західних сусідів.
Все це було достаточне‚ поки національне житє нашого народу жевріло майже виключно в межах Австрії. Коли воно почало розвиватися по безкраїх просторах між Бугом і Кубанню і звідти захоплювати своїми филями і нашу країну‚ виявився повний провінціяльний характер утертої для нас назви – а що більше‚ вона спричинила непорозумінє і плутанину з близькою назвою сусіднього народу‚ що через цю близькість імени має нахил уважати нас тільки незначною відміною свого власного національного організму. З сеї то причини для дев’яти десятих частей нашого народу поза Австрією і Угорщиою у його змаганнях до національно-культурної самостійности термін „руський“ не те що непридатний‚ а просто шкідливий. І тому ні одна майже проява національної свідомости за кордоном не послуговувалася і не послуговується сим терміном як своїм національним‚ лише безупинно і без виїмка уживаєся там така назва‚ що не родить жадним сумнівів в жаднім напрямі – назва „українець“‚ „український“.
І у нас‚ в міру того‚ як приймалася і розвивалася загальнонаціональна свідомість без огляду на кордони, в почуванні неминуче потрібного культурного об’єднання всеї нації та нова назва знаходила щораз більше прихильників‚ так що сьогодні цей новий термін здобув собі повне право горожаньства. Та з того‚ на жаль‚ виробився у нас в Австрії дуалізм у називанню нашого народу‚ піддержуваний головно школою і урядом‚ що постійно ще уживає лише давнішого терміну. Поза тими урядовими інституціями мало у нашій суспільності таких‚ які раді б удержати давнійшу назву не тілько у нас в Австрії‚ а ще накинути її всій російській Україні. Се очевидно безвиглядна річ‚ що могла б повестися хіба одночасно з затратою національної окремішности наших закорднних братів.
Тому то коли ми бажаємо бути одною нацією‚ з одною мовою‚ то мусимо уживати одної тілько національної назви. Щоби се сталося‚ потрібно вже зразу увести у школу й уряд одну загальнонаціональну назву: „Україна“‚ „українець“‚ „український“‚ а давню полишити тим‚ чим вона була і є‚ себто історичною назвою…“.
З огляду на ці незаперечні арґументи „Свободи“‚ співчуваємо хворим на шовінізм й україножерство росіянам. Тяжко їхнім вчаділим головам усвідомити‚ що українці з’явилися на Божому світі не вчора і не збираються зникнути з нього завтра.