ФІЛЯДЕЛЬФІЯ. – 14 вересня, в рамках осіннього семестру викладів Релігійного товариства українців католиків „Свята Софія“ США, відбулася доповідь Уляни Дзюрах на тему „Секуляризація: виклик чи можливість?“
За словами доповідачки, секулярність – характерне явище сучасности. У наш час, принаймні в Західному світі, люди почали сприймати себе як справді автономних і відповідальних за своє становище. Цей культурний феномен є результатом тривалого, складного історичного процесу, найдальші корені якого численні та дуже різноманітні за характером.
Відтак, молода дослідниця з’ясувала поняття секуляризації та супровідні терміни, які є у вжитку щодо цієї теми. У цьому вона покликалася на провідного соціолога релігії – Хосе Казанови, який чітко та вдало підкреслює різницю між поняттями:
Секулярний (секулярність) постає як категорія, яка будує і формує реальність, відмінну від релігійної, де світське переважає та часто нехтує релігійним.
Секуляризація – це процес, який веде до розділення релігійної та світської сфери, під час якого відбувається заміна релігійного світським.
Секуляризм – це ідеологія, заснована на принципі, що має існувати сфера знань, цінностей і дій, яка не залежить від релігійної влади.
Відтак, У. Дзюрах проаналізувала значення та характеристики секулярної доби, а це: відокремлення церкви від держави; занепад (або відсутність релігійних практик і вірувань; формування умов віри та досвіду. Доповідачка зазначила, що найбільш загальний опис основного мотиву секуляризації можна окреслити як перехід від теоцентричного соціяльного порядку до антропоцентричного і шукати його витоків слід у епосі Відродження.
У другій частині доповідачка зупинилися на богословській аналізі секуляризації, розпочавши з Другого Ватиканського собору та Деклярації про релігійну свободу (Dignitatis Humanae), а маючи за основу її ідеї, У. Дзюрах звернулася до Моріса Бутена, який у 1976 році описав секулярність як „потенційний простір“ як секуляризації, так і віри. Отже, на її думку, „ми повинні прийти до глибшого визнання того, що релігія назагал, і Церква зокрема, переживають перетворення, через яке змушені набувати нових форм. Отож, важливим є усвідомлення власної християнської ідентичности, і цей момент є центральним викликом для Церкви як тоді, так і сьогодні. Тоді постає питання: як, змінюючи форми та умови, зберегти ідентичність християнина та Церкви сьогодні?“
Відповіді на це питання можна знайти у видатних богословів, серед інших у св. Івана Павла ІІ, Поля Валадьє, Джеральда О’Коллінза, Чарльза Тейлора та інших.
У підсумку доповідачка зазначила, що „Церква має цінну можливість переосмислити свій образ і спосіб буття, вийти поза мури храму. Великий крок у цьому напрямку було зроблено на Другому Ватиканському соборі, але ми, як жива спільнота вірних, надалі розвиваємося, зустрічаючи нові виклики. Відтак, сьогодні є важливо свідчити, що бути Церквою означає бути спільнотою не лише у храмах, але бути місцем зустрічі з живим Христом у світі, бути Chiesa in uscita.
Отже, Церква покликана проповідувати Євангеліє, зберігаючи свою ідентичність, а разом з тим і Передання типи способами і формами, які є актуальними тому чи іншому часу, розрізняючи знаки часу та усвідомлюючи гідність дітей Божих, гідність народу Божого, адже „радість і надія, смуток і тривога сучасних людей – особливо бідних і стражденних – є радістю й надією, смутком і тривогою Христових учнів“.“
На завершення, У. Дзюрах відповіла на запитання присутніх.