Представники української діяспори, котрі проживають в знаменитій Кремнієвій Долині та навколо неї, 1 жовтня організували пішу прощу до могили о. Агапія (справжнє ім’я Андрій Гумницький) з нагоди 190-ої річниці з дня народження „українського козака в рясі“, як він називав сам себе.
Духовне паломництво відбулося з благословення владик православної і греко-католицької церков в Америці, а очолив його цього разу священик Української греко-католицької церкви із Сан-Франциско протоєрей о. Петро Дячок. Поруч з ним та півчими із згаданої церкви та Української православної церкви cв. Михайла із Сан-Франциско, Української греко-католицької церкви cв. Андрія із Сакраменто та Українського центру cв. Володимира із Санта Клари у молитовну дорогу до вершин Гейвардських гір, де поховані о. Агапій та його дружина Альбіна, вирушили з державними прапорами України та США в руках понад 50 паломників. У центрі молільників – народний артист України, професор Університету культури і мистецтв, заслужений діяч мистецтв України, поет, композитор, співак і журналіст Анатолій Матвійчук, який того дня виступав з благодійним концертом у підтримку Збройних сил України в Сан– Франциско.
Йшли тією крутою майже трикілометровою дорогою, якою колись ходив й о. Агапій зі своєї фарми до каплички у скелі, під каліфорнійським сонцем.
Перша зупинка ходи-прощі гірськими крутосхилами з хвилиною мовчання та схилянням прапорів відбулася біля символічної пам’ятної стели на території Герин Реджіопол Парку в Гейварді. Встановили і освятили цей пам’ятний знак вдячні земляки-українці разом з американцями в 1988 році. Слова зі стели інформують, що вона споруджена на цій фармі на честь українського патріота, православного священика Агапія Гончаренка (1832–1916) і його дружини Альбіни. На стелі названі заслуги „козака в священицькій рясі“ перед американським суспільством. Неподалік від стели представники української громади та працівники парку встановили інформаційний щит, який розповідає про заслуги господаря хутора „Україна“ перед двома державами – рідною колискою Україною і не менш привітною Америкою, де він знайшов прихисток від церберів московської імперії і знадобився для добрих справ.
„Патріярхом української еміґрацї“ назвала американська українськомовна газета „Свобода“ о. Агапія в некролозі після його смерті. Йшов 1916 рік. Вирувало полум’я Першої світової війни. І ось у 58-му числі „Свободи“ за 13 травня на чільному місці часопис під рубрикою „Американські вісті“ вміщено повідомлення „Смерть патріярха українських колоністів з Росії“.
Газета писала, що в Каліфорнії, недалеко Сан-Франциско, є фарма „Україна“, де доживав свого віку Агапій Гончаренко – колишній приятель російських революціонерів Герцена, Бакуніна і Степняка. Він був православним грецьким священиком. Коли приїхав до Америки, мріяв про створення політичної української революційної організації. У 1860 році пробував видавати газету „Свобода“, але опісля заперестав, бо не було грошей. Дожив до 96-го року життя і, незвісний ширшій громаді, зійшов з сього світу.
Я не згоден з думкою про те, що о. Агапій був „незвісний ширшій аудиторії“. Авторка кореспонденції Тамара Городиська „Хутір А. Гончаренка – історичний пам’ятник“ в газеті „Свобода“ за 6 грудня 1997 року пише, що „Каліфорнійська комісія стейтових історичних ресурсів признала хутір і могилу Агапія Гончаренка історичним пам’ятником під час своїх засідань 14-го листопада в Овкленді“.
Подання на статус історичного пам’ятника приготувала Карана Гатерслі-Дрейтон, історик Іст-бей паркового дистрикту, з допомогою д-ра Андрія Сороковського з Гарвардського університету. Представляли українську громаду під час нарад о. Олександр Авраменко, о. Святослав Ковалів, Михайло Цар, Данило і Тамара Городиські.
Прочани біля пам ’ятної стели.
Народився Андрій Гумницький в 1832 році в Кривині, теперішня Житомирська область, в родині православного священика, закінчив Київський семінар і поступив у Печерську лавру. Посланий в Грецію, дописував до революційного російського журналу „Колокол“, в якому пропаґував скасування кріпацтва. Побоюючись арешту, втік до Англії. В 1865 році переїхав до Америки і оселився в Сан Франциско, щоб видавати газету для українського і російського населення Аляски.
А. Гончаренко видав російсько-англійський словник, а від 1868 до 1873 року видавав „Аляску Гералд“, підзаголовок „Свобода“ англійською, російською і українською мовами. Виступав проти зневаги над алеутами, неграми, китайцями і жидами, часто писав про Україну і Тараса Шевченка, заснував першу слов’ян-ську бібліотеку в Новому світі.
„Споминки“ Гончаренка були видані в Коломиї в 1894 році, а Іван Фран-ко писав про Гончаренка в своєму журналі „Народ“. Це заохотило молодих українців-соціялістів з околиці Коломиї виїхати в Каліфорнію, щоб створити „Українсько-Американську Комуну“ або „Кооперативне братство“. Ця скороминуща комуна існувала на хуторі на початку ХХ століття.
Наступна зупинка ходи-прощі на найвищій вершині каскаду Гей-вард-ських крутосхилів. Там, де „Аляскоман“, а так його ласкаво і шанобливо звали жителі того півострова, що згодом став штатом Америки, знайшов свій вічний притулок поруч з могилою дружини італійки Альбіни, з якою прожив у любові і злагоді 43 роки.
Паркан навколо могил прочани оперізують державними прапорами України та США. Гуртується півча. Спалахує вогник у кадильниці о. Петра, який тричі обходить могили, вклоняється прочанам, а ті смиренно схиляють у поклоні перед спочилими свої голови. Високо в небо линуть слова піснеспівів у виконанні хористів під орудою Марії Черепенко. Підхоплюють солісти Оксана та Святослав Стуси, а за ними до небес линуть злагоджені голоси й решти співаків.
У ході Першої світової війни в о. Агапія народилася надія на самостійність Української держави. „Тепер вже не вмру, – писав він, – поки не буде мій народ вільний. Може, моє тіло старе, однак дух молодий. У нашім краю будемо хазяйнувати по-свойому, та й у церкві будемо співати по-українськи. Московський прапор скинемо, а на його місце поставимо жовто-блакитний. Наш край, джерело козацтва, як фенікс воскресне, на добро людям, вічну правду і волю“.
До прочан звернувся о. Петро, подякував людям за участь у прощі до могил земляків, за нетлінну пам’ять про них, закликав до братолюбства, виконання Божих заповідей, згадав московських окупантів, які нині тероризують Україну і її жителів, просив разом з людьми Божої кари за вчинене ними кровопролиття.
Щоб згинули наші вороги, як роса на сонці, співала на тих високих пагорбах вся прибула громада на чолі з о. Петром славень України. Не встигли стихнути останні слова гимну „Ще не вмерла Україна“, як потужним громом покотилися-полетіли через гори до океану й далі, можливо, й до самої України, й слова про червону калину, яку ми обов’язково підіймемо і рідну Україну звеселимо. Заспівувачем був народний артист України Анатолій Матвійчук, співали ж усі – від діток до сивочолих поважних людей у інвалідній колясці.