Померла Раїса Руденко

1 жовтня, на 81-році життя померла Раїса Руден­ко – неодмінний секретар Української Гельсінк­ської групи (УГГ), журналістка, дисидентка.

Після невдалої нейрохірургічної операції Р. Руденко два тижні перебувала в комі. 5 жовтня поховали Р. Руденко біля її чоловіка Миколи Дани­ловича Руденка – письменника, філософа, дисидента.

Раїса Руденко в 1993 році в редакції „Свободи”.

Раїса Панасівна (Каплун) Руденко народилася 20 листопада 1939 року в селі Петрівка Синель­никівського району Дніпропетровської области в селянській родині. Дід по лінії батька Володимир Каплун (село Рогізна Шпиківського району Вінницької области) був розкуркулений. Дід по лінії матері Макар Очеретний (село Лаврівка Вінницького району) теж розкуркулений і висланий з сім’єю за Урал. Через 10 років дід Макар і баба Ганна повернулися в Лаврівку. До них на початку війни перебралися й батьки Раїси. Батько загинув на війні. Росла Раїса з матір’ю, старшим братом Іваном і молодшою сестрою Ганною.

Перші три роки в школі Раїса була відмінницею. Але впала з горища, довго була в комі, після чого нікого не впізнавала. Довелося наново знайомитися з рідними і вчитися грамоти. Навчалася посередньо, але дуже любила літературу і пробувала сама писати.

Закінчивши 1957 року школу, поїхала до Києва провідати хворого дядька та й залишилася там. Уперше побачила, як співробітники КҐБ розганяли студентів біля пам’ятника Тараса Шевченка в річницю його перепоховання 22 травня. Працю­вала, а вечорами вчилася на курсах медсестер, потім секретарів-машиністок. Працювала машиністкою, потім начальником відділу кадрів санаторію „Конча-Заспа” під Києвом. У 1964 році вийшла заміж за робітника Віктора Онищенка, та шлюб розпався через рік. У 1968 році вступила на заочний відділ Київського інституту культури. Улітку 1969 року познайомилася з письменником Миколою Руденком, якому передруковувала тексти. У 1971 році вийшла за нього заміж.

Життя в Кончі-Заспі стало напруженим, але цікавим. Р. Руденко опинилася в колі письменників, художників, акторів. Слухала зарубіжні радіостанції. По кілька разів передруковувала твори М. Руденка, допомагала їх редаґувати. Незабаром дізналася про заборону на його твори. Про заробіток літературною працею нічого було й думати. Щоб заробляти на прожиття та мати час для літературної й правозахисної діяльности, чоловік мусив улаштуватися сторожем.

Раїса Руденко (стоїть третя справа) та колеґи-редактори „Свободи“ і „Українського Тижневика“ („The Ukrainian Weekly”) в день народження Івана Кедрина у 1994 році.

У Р. Руденко теж не було надії закінчити інститут, тому чоловік порадив їй полишити навчання та вдатися до самоосвіти. Невзабарі довелося полишити й посаду начальника відділу кадрів, несумісну з дисидентською діяльністю. Р. Руденко влаштувалася лаборанткою в котельні. Але й там за нею стежили, бо Руденки вже активно спілкувалися з такими відомими московськими дисидентами як генерал Петро Григоренко, академік Андрій Сахаров, Олександр Ґінзбурґ, Мальва Ланда, Валентин Турчин, Віктор Некіпєлов, Тетяна Ходорович, Андрій Твердохлєбов. Познайомилися з Оксаною Мешко, а через неї з Левком Лук’яненком та іншими видатними діячами українського визвольного руху.

9 листопада 1976 року М. Руденко оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Усі підготовчі документи, перші Меморандуми, Кредо єдности, списки репресованих українських патріотів та інше – до арешту чоловіка – друкувала Р. Руденко. Серед членів-засновників УГГ її ім’я не зазначалося: М. Руденко вважав, що це допоможе „неодмінному секретареві” УГГ уникнути арешту. Потрібно було комусь залишитися на волі, щоб передавати інформацію та допомагати в’язням.

Розпочалися обшуки на квартирі в Кончі-Заспі (усього їх було 11). Уперше М. Руденко був заарештований 18 квітня 1976 року, вдруге – 5 лютого 1977 року. Спо­чатку Р.Руденко їздила до чоловіка в Донецьк, де велися слідство й суд, потім у мордовські табори ЖХ-385/19 і 385/3. З побачень вивозила його вірші та інформацію про події в таборах. Усе це розшифровувала, передруковувала, ховала і через А. Сахарова та Оле­ну Боннер передавала за кордон.

З цих пір життя Р. Руденко різко змінилося. Допомоги не було нізвідки. Маленької зарплати не вистачало навіть на дорогу. Письменники, які жили в Кончі-Заспі, боялися навіть привітатися з нею. Тільки Василь Минко одного разу розпитав про чоловіка і непомітно всунув у руку 50 карбованців. Це було більше за її місячну зарплату.

Колишні друзі не зважувалися з нею спілкуватися. Та й сама вона уникала зустрічей, щоб не накликати біди на їхні родини. Спілкувалася тільки з дружинами та родичами політв’язнів і дисидентами, які ще були на волі. Це Валентина і Олесь Бердники, Юрій Бадзьо і Світлана Кириченко, Віра Лісова, Людмила Литовченко, Галина Дідківська (Пронюк), Дзвінка Сергієнко, Люба Мурженко.

Працівники КҐБ, особливо Іван Котовенко, умовляли Р. Руденко засудити в пресі „антирадянську діяльність” чоловіка і зректися його. Погрожували арештом. Але вона трималася стійко. То більше, 9 травня 1978 року провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві з гаслом „Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М. Руденка!”

Р. Руденко була заарештована 15 квітня 1981 року і 20 серпня засуджена Київським облсудом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до п’яти років ВТК суворого режиму та п’яти років заслання. На суді боронилася сама. У вересні 1981 року її привезли етапом у жіночу дільницю табору ЖХ-385/3, де неподалік за загорожею перебував її чоловік. Наступного дня, щоб запобігти зв’язку та щоб позбавити їх законного побачення, М. Руденка етапували в пермські табори.

У жіночій зоні тоді були Оксана Попович, Тетяна Великанова, Тетяна Осипова, Ірина Ратушинська, Ольга Гейко, Галина Барац, Лаґле Парек, Лідія Дороніна та інші. Р. Руденко мала хворі нирки, тому поводилася в таборі дуже стримано – в карцері загинула б. Весною 1984 року її привозили в СІЗО КҐБ в Київ, умовляли розкаятися, але вона рішуче відмовилася.

Заслання їй призначили в Красно­ярському краю, та за наполяганням чоловіка, який звернувся до голови КҐБ Віктора Чебрикова, у квітні 1986 року Р. Руденко під конвоєм привезли в село Майма на Горному Алтаї, де відбував заслання М. Руденко.

Тільки у жовтні 1987 року Руденки дізналися, що указ про їхнє звільнення був підписаний ще в травні. Вони вилетіли в Москву, бо в Україну їх не пустили. Та й нікуди було повертатися: їхнє житло було конфісковане після арешту Раїси. У грудні довелося виїхати в Мюнхен, а в січні 1988 року – у Ню-Йорк. М. Руденко працював на Радіо ,Свобода, а Р. Руденко стала членом редакції газети „Свобода” у Джерзі Ситі, Ню-Джерзі.

Тоді здавалося, що СРСР протримається ще довго і побачити їм Україну вже не доведеться. Та вже у 1990 році М. Руденко був реабілітований, відновлений у радянському громадянстві й у вересні зміг приїхати в Україну. Р. Руденко ж приїхала у вересні 1991 року, коли СРСР розпався – але вона позбулася права на українське громадянство, бо в останні роки не проживала постійно в Україні. Після чотирьох років безнадійних поневірянь Р. Руденко мусила прийняти громадянство США. Улітку 1998 року вийшла на пенсію. З великими труднощами вдалося одержати вид на проживання в помешканні чоловіка в Києві, який слід було продовжувати у Відділі віз і реєстрацій України що два роки.

Р. Руденко упорядковувала та видавала спадщину чоловіка. Була секретарем Наукового товариства ім. Сергія Подолинського, створеного у 1999 році за ініціятивою М. Руденка.

Указом Президента України від 8 листопада 2006 року Р. Руденко була нагороджена у орденом „За мужність” І ступеня.

За матеріялами біографії, складеної Василем Овсієнком.

ВІД РЕДАКЦІЇ: Раїса Руденко була членом редколеґії „Свободи“ в 1988-1998 роках, на початку 1990-их років була київським кореспондентом газети.