Мені вкрай прикро, що я своєчасно не подякував за присудження мені премії ім. Івана Багряного – письменника великого таланту, гордого і принципового борця за незалежність України, полум’яного публіциста, який вірив у неминуче звільнення від більшовицького гніту та відродження своєї Батьківщини.
Мені приємно згадати, що в далеких 1970-их роках, коли я вперше відвідав у США свого батька, який за покликом І. Багряного вирішив не вертатись до СРСР, прочитав за батьківською порадою наявну у його скромній бібліотеці віршовану сатиричну повість ,,Антон Біда – герой труда”. Згодом у Філядельфії в багатющій бібліотеці проф. Мирослава Лабуньки я відшукав роман ,,Тигролови” і буквально за одну ніч ,,проковтнув” цей твір. Неймовірне враження справив на мене роман, захопив своєю пристрасною енерґійністю авторського самовираження і величним злетом нескореної української людини до висот свободи. Звісно, я тоді прочитав і блискучий політичний памфлет ,,Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, романи ,,Сад Гетсиманський”, ,,Людина біжить над прірвою”, інші його твори – поетичні збірки, комедію-сатиру ,,Генерал”.
Повторюю, творчість І. Багряного справила на мене велике емоційне враження, а головне своїм рішучим і художньо довершеним розвінчуванням тоталітарної системи СРСР. Я гордий з того, що ініціював проведення першого в Україні, тоді ще радянській, літературного вечора, присвяченого І. Багряному, в приміщенні Київської консерваторії, що активно обстоював, як член Шевченківського комітету, відзначення І. Багряного Державною премією України ім. Тараса Шевченка.
Символічно, що цей видатний письменник, книги якого були перекладені багатьма мовами світу, став першим лавреатом Шевченківської премії з-поміж української діяспори.
Мені приємно і я щиро вдячний Фундації ім. І. Багряного за честь бути одним із лавреатів цієї престижної премії, першим лавреатом якої був Іван Дзюба, а за 2020 рік — славетна Ліна Костенко.
Із щирою вдячністю і глибокою повагою
Микола Жулинський,
Київ