„Моя ненька Україна і джерело козацтва, якоже Фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю. Поляки пекли нас живими, і тепер печуть їх москалі, небаром весь світ встане: згубити і великого, і малого і ім’я московське – варварів-людоморів – з лиця землі. З цею вірою я в останній раз закрию мої очі, і зіпну навіки”, – так проникливо і відверто написав 1 березня 1894 року український священик Агапій Гончаренко у далекій від берегів його рідного Дніпра-Славути Каліфорнії, яка стала йому другою домівкою і в якій він упродовж десятиліть залишався вірним сином матері-України.
До біографії о. Агапія Гончаренка (справжнє ім’я Андрій Гумницький) дуже пасує визначення „перший”. Саме о. Агапій став першим українським козаком-священиком на Новому континенті, який у 1865 році відслужив першу в Ню-Йорку православну літургію. Невзабаром саме він став організатором та засновником церков греко-православного обряду в Новому Орлеані. Саме він був першим політичним еміґрантом-українцем в Америці, автором першого Букваря для слов’янської громади Аляски та інших територій цієї країни, засновником української громади, українцем не тільки за походженням, а й за покликанням, бо першим із американського середовища іміґрантів русинів, лемків, галичан, малоросів з гордістю говорив, що він – українець.
Пам’ятна стела, яка інформує про добрі справи козака в рясі. (Фото: Микола Гринь)
Саме о. Агапій став першим основоположним у цьому краї української преси, першим, хто придбав для першої української друкарні у Сан-Франциско шрифт кирилиці. Саме він першим на американському континенті переклав англійською поезії „Кобзаря” і цим відкрив для Нового світу поезії Тараса Шевченка та став піонером англомовної Шевченкіяни. А ще він – серед піонерів фармерства, поліграфії, комерції, бізнесу, місіонерства, доброчинности і меценатства на цьому континенті. У послужному списку українця окремим рядком значиться його роля як американського правозахисника, який викривав зловживання влади і бізнесу, відстоюючи права і свободи знедолених. Приплюсуємо такі добрі справи, як випуск у люди в 1860 році в Лондоні ухвали церковного собору за часів Івана Грозного під заголовком „Стоглав” зі вступом, автором якого він був сам. Виданням тих ухвал він ставив за мету пригадати ставлення незалежної Православної церкви до самодержавства. Варто сказати й організацію першої недільної школи для дітей бідняків на хуторі „Україна”. Додам, що він є також борцем за права людини, вчителем, лінгвістом-поліглотом, який володів багатьма мовами народів світу, був знавцем історії і культури народів Близького Сходу, публіцистом, перекладачем, проповідником, садівником.
Вказівник на дорогу до хутора „Україна”.
Отож зрозуміло, що я з великою радістю і душевним трепетом сприйняв пропозицію Генерального Консульства України у Сан-Франциско та осередку Українсько-Американської Координаційної Ради Північної Каліфорнії на чолі з Марією Черепенко взяти участь у щорічній поминальній прощі та Панахиді на честь цього козака в рясі і великого українця. Тим більше, що вже неодноразово плянував побути на хуторі „Україна” і вклонитися могилі свого співвітчизника. Але, виконання цього бажання, як мовиться, „заїдала тягучка”.
Перша зупинка ходи-прощі на чолі з Генеральним Консулом України в Сан-Франциско Дмитром Кушнеруком до місця вічного спочинку о. Агапія та його дружини Альбіни за традицією відбулася біля символічної пам’ятної стели на території парку. Її встановили і освятили вдячні земляки-українці більше двох десятиліть тому. Слова на ній сповіщають, що встановлена вона на цій фармі на честь українського патріота, православного священика Агапія Гончаренка (1832-1916) і його дружини Альбіни. Він помер 7 травня 1916 року і похований на території парку. Поруч із стелою-пам’ятником представники української громади встановили інформаційні щити, які розповідають про заслуги козака в рясі перед Україною та США.
Наступна зупинка – на найвищій вершині Гейвердських гір. У тіні віковічної сосни огороджені і облагороджені українськими та американським державними стягами дві могилки з православними хрестами з написами на кожному „Альбіна” і „Агапій”. Настоятель Свято-Михайлівської церкви в Сан-Франциско Православної Церкви України протоєрей Георгій Тяпко та очільниця осередку М. Черепенко виголосили щире слово про життєвий, страдницький та подвижницький шлях о. Агапія.
Затим українською мовою зазвучали слова поминальної молитви у супроводі о. Георгія та церковного хору під орудою М. Черепенко. Саме про таку молитву рідною мовою все життя мріяв колись о. Агапій. А з початком Першої світової війни відверто говорив і писав, що відтепер український народ буде вільний і в церкві співатимуть українською мовою. Йому не судилося за життя почути такий жаданий спів у рідному краю.
Народився майбутній священик 31 серпня 1832 року в селі Криве поблизу Фастова (нині територія Житомирщини) у родині сільського священика. Рано навчився читати. Коли виповнилося вісім років, батько відвіз здобувати науку в Київську бурсу. Там Андрій ставить мету „спасатися од мира”. Згодом як Випускник духовної семінарії і послушник Києво-Печерської Лаври отримав постриг у ченці, став Агапієм, що у перекладі з давньогрецької мови означає „любимий”.
У цей час він знайомився не тільки з ідеями Михайла Драгоманова, Миколи Куліша, Івана Франка, Михайла Павлика, а й з окремими з них. Ще ближчою за духом стала йому поезія Тараса Шевченка.
Протестантський, бунтівний характер молодого богослова, котрий був у канцелярії Митрополита Філарета бібліотекаром та секретарем, зробив його запальним антимосковським опозиціонером. Це не пройшло повз увагу владики. Молодого ченця у сані ієродиякона відправили у 1857 році з місією на Афон. У Греції, схильний до вивчення мов та допитливий богослов, досконало опанував грецьку, арабську та інші мови. Йому потрапили до рук заборонені в Російській імперії часописи „Колокол”, „Полярная звезда”. Він знав, що ці журнали розповсюджують нелеґально і за це можна отримати реальне покарання. Він почав надсилати до них кореспонденції і навіть підписував їх власним прізвищем. Арешт і за ним негайна депортація до імперської Росії.
Але друзі викрали його з в’язниці і допомогли у березні 1860 року дістатися до Лондону. Через рік він повернувся на Афон і став священиком з уже даним чернечим ім’ям Агапія. Далі дорога стелилася в Єрусалим, куди він знову втік від царської охранки. Врешті вирушає через океан на Новий континент. Першого січня 1865 року о. Агапій ступив з корабля „Яринґтон” у Бостоні на американську землю. Щоб заснувати першу незалежну слов’янську друкарню обрав Сан-Франциско.
6 січня 1865 року український священик на квартирі грецького консула в Ню-Йорку відслужив першу на північному континенті православну службу. Працював складачем у кількох друкарнях. Коли заробив трохи грошей, придбав шрифт кирилиці і повіз його в Каліфорнію, де почав випускати газети для земляків-українців.
А. Гончаренко-Гумницький склав і видав російсько-англійський розмовник зі словником, заснував газету „The Alaska Herald”. Додатком до неї став блок „Свобода”, в якій поруч з російською мовою були статті українською мовою. Таким чином він став родоначальником української та й російської журналістики в США. А. Гончаренко переклав Конституцію США і друкував її витяги в газеті російською мовою.
У Каліфорнії він вперше створив Товариство взаємної допомоги для українців та інших вихідців з Російської імперії. Назвав його „Товариство декабристів”. Збирав книги для жителів Аляски та прилеглих до неї островів.
У „Віснику Алясці”, у „Свободі”, що також доставлялася на далекосхідні терени імперської Росії, у проповідях, під час зустрічей з паствою на Алясці та в Каліфорнії священик возвеличував українське козацтво, оспівував подвиги і героїзм січовиків.
Пропаґувати творчість Т. Шевченка продовжив і в Америці, в газеті друкував свій прозовий переклад англійською мовою уривки з поеми „Кавказ”. Це була перша згадка про Кобзаря у англомовному світі. У цьому ж двотижневику українською мовою публікував уривки з поеми „Кавказ”, „І мертвим і живим”, „Думи мої, думи мої”.
Коли життєвий віз о. Агапія почав котитися з гори та через каторжну працю та моральний терор з боку Російської імперії підірвалося здоров’я, він з дружиною Альбіною Цітті – італійкою за походженням – у 1873 році переселилися в Гейвардські гори, що за п’ять миль від Сан-Франциско. Купили 16-гектарний шмат гористої, вкрай занедбаної для рільництва землі. Побудували на три кімнати затишний будинок. Згадав досвід життя на Афоні і видовбав на крутосхилі своєрідний скит-печеру, неподалік якої й понині біжить потічок води, якою втамовують спрагу корови з місцевої фарми. У цій печері він молився, просив щасливої долі Україні, вінчав молодят, хрестив дітей, служив панахиди за померлими православними, звершував інші треби та таїнства.
А ще о. Агапій невтомно трудився на землі. Звільняв її від каміння і садив вишні, сосни. Про його хутір дізналися навіть земляки з України, які причалили до Гавайських островів і нещадно там експлуатувалися. Він радо приймав звідти втікачів і надавав їм притулок.
Через 80 років після смерти о. Агапія американська влада підтримала прохання вдячних українців-діяспорян і в 1997 році хутір „Україна” був занесений до офіційного переліку історичних пам’яток, що охороняються штатом Каліфорнія, а 15 травня 1999 року територія хутору оголошена державною історичною пам’яткою-заповідником.
На одному з крутосхилів Гейвардських гір о. Агапій з дружиною, з якою прожив 43 роки обрали місце свого останнього спочинку. Сюди не заростає народна стежка, яка нині стала широкою дорогою з твердим покриттям, про що подбала влада штату Каліфорнія. А на щорічній прощі над цими могилами майорять на вітрах два стяги – американський та український. І звучить поминальна молитва рідною, українською мовою, про що він, втікач у широкий світ із московської тюрми, так мріяв все життя.
Микола Гринь – член Національної спілки журналістів України, лавреат міжнародної літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша.