Сумна вістка вразила нашу українську греко-католицьку громаду Ужгородського катедрального собору. На 89-му році життя перестало битися серце нашої вірниці Оксани Ганич (у дівоцтві – Мандзюк).
Оксана Ганич
Похована вона 24 липня на цвинтарі „Кальварія“ у сімейному склепі. На меморіяльній плиті з білого мармуру викарбувано: „Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна – тільки Батьківщину“.
Батьки були греко-католики, педагоги, великі патріоти, просвітяни, вірні помічники о. Авґустина Волошина. Мати закінчила у 1929 році Ужгородську вчительську жіночу семінарію, а з 1919 року вчителюваля в селі Зарічеві разом з Марійкою Підгірянкою. У 1939 році керувала соціяльною службою в Карпатській Україні. Батько у 1929 році закінчив учительську семінарію в Мукачеві‚ був обраний послом Сойму Карпатської України від Севлюшського округу (тепер Виноградівського).
Після Віденського арбітражу, коли Берегово, Мукачево і частина Ужгорода були анексовані Угорщиною, з метою уникнення аґресії вся родина переїхала до Севлюша.
Ось у такому патріотичному середовищі формувалася національна свідомість, патріотизм, відповідальність, працьовитість маленької Оксанки, яку безмежно любив батько. Вона постійно і всюди супроводжувала батька. Їй, тоді семилітній, пощастило бути на тому історичному березневому засідані Сойму у Хусті, де була проголошена Карпатська Україна. Вона з мамою сиділи у восьмому ряду, батько – у першому ряду. І був обраний головою лічильної комісії.
Вже потім, через десятки літ, у документальному фільмі про Карпатську Україну, Оксана з особливим трепетом у душі побачить свого дорогого батька молодим. І про авторів фільму „Трагедія Карпатської України“ дізнається, що то був Каленик Лисюк з сином Петром, які у 1939 році приїхали на Закарпаття, щоб кінострічкою увічнити величну подію – народження Карпатської України. Петро був смертельно поранений, похований під замковою горою в Хусті.
„Не стогни в боротьбі, коли тяжко тобі,
Хай ворог твій стогін не чує,
Поклянися в душі, дай присягу собі—
Ворог ту помсту відчує“ – ляжуть потім на папір виболені рядки Лисюка-батька.
Дякуючи великому патріотизмові Лисюків маємо сьогодні такий неоціненний документ історії, яка стала благовісним прологом нинішньої незалежної України. У крові захлинувся той священний порив до волі і свободи.
Сім’я Мандзюків, рятуючись від переслідувань угорців, невдовзі опинилася у Празі. Батьки вчителювали, Оксана навчалася в українській гімназії, а потім – у горожанці. На чеську землю ступила радянська армія. У будинку Мандзюків ночували військові. Батькові колеґи втікали від кривавої руки хто куди: в Америку, Німеччину, а Мандзюки з сім’єю хотіли повернутися на отчу землю.
„Ви не знаєте, що таке Радянський Союз, – пошепки мовив до них радянський офіцер-ураїнець, повечерявши в домі, – я б не радив вам вертатися“.
Мандзюки були на роздоріжжі. Пішли радитися у Прагу з о. А . Волошином. „Мені тоді було 13 років, і ця зустріч запам’яталася на все життя. Батько спитав о. Волошина: „Що нам робити, як бути далі?“.
Він порадив поверталися до рідного краю, а сам покищо залишиться у Празі, владнає деякі справи і найближчим часом теж повернеться.
„Я не чую перед своїм народом жодної провини, нікому не робив зла“, – говорив о. А. Волошин. Це було за два тижні до його арешту. Отець Волошин підійшов до мене, поклав руку на мою голову, я відчула тепло його руки, він сказав: „Благословляю тебе, Оксанко, на життя, добрі діла і на щасливу дорогу повернення додому”.
У 1949 році по закінченні ужгородської середньої школи ч. 2 з золотою медалею О. Мандзюк без іспитів вступила на медичний факультет Ужгородського університету. На третьому курсі практикувала в тубдиспансері і заразилася цією хворобою. Три місяці лікувалася. Лежала вдома, а ін’єкції антибіотиків вводив однокурсник Михайло Ганич‚ чуйний та ще й симпатичний товариш. „Це моя доля“ – думала про нього. На п’ятому курсі одружилися.
На літніх канікулах під час експедиції О. Ганич обходила села Воловеччини, Міжгірщини‚ Великоберезнянщини‚ виявила зоб у багатьох людей, який розвивається з нестачі йоду в організмі. Бідність, неповноцінне харчування, відсутність медичної допомоги спричинила це масове захворювання горян. Про це докладно доповідала на університетських наукових конференціях.
Після закінчення в 1955 університету працювала як терапевт‚ разом з чоловіком-хірургом‚ в лікарні села Синевир, на Міжгірщині. Працювала самозречено. Її призначили головним лікарем‚ а невдозві – керівником медичної службу району. Посля народження сина Тараса
Оксана у 1960 році повернулася до Ужгорода на катедру терапії УжДУ. Кандидатську дисертацію захистила у 1964 році, докторську в 1971-му. Вона – перша жінка на Закарпатті‚ що стала доктором наук.
Упродовж 16-ти років завідувала катедрою пропедевтики внутрішніх хвороб медичного факультету. Вона – засновник відомої в Україні та за її межами школи гастроентерологів. Їй метод оздоровлення потерпілих від аварії на Чорнобильській атомній електростанції. З науковими доповідями виступала перед вченими України, Росії, Грузії, Чехії, Польщі, Словаччини, Естонії, Німеччини, Канади. Підготувала п’ять докторів та 12 кандидатів наук.
Упродовж усього життя вона надзвичайно активною у громадській праці. З 1991 року очолювала Обласну організацію Союзу українок. Редаґувала науково-популярний журнал „Родина“
Понад 20 років поспіль була художнім керівником та головним дириґентом хорової студентської капели Ужгородського Національного університету.
Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ст.‚ відзнакою „За гуманізм“ Союзу „Чорнобиль України“, багатьма медалями.
Протягом останніх п’яти років я багато разів заходив до них додому. Мене вабила до них висока освіченність, мудрість, інтеліґентність, небайдужість до світу, християнська мораль, глибокий український патріотизм, найщиріша жертовність.
За 10 днів до смерти О. Ганич зателефонувала мені, попросила завітати до неї і розповісти, як ідуть справи з встановленням меморіяльної дошки пам’яті закарпатської поетки Софії Малильо. Дуже зраділа, що справа рухається. „А я вам підготувала подарунок, – і вручає мені вишиванку, – а дружині передайте скатертину“. Моїй вдячності не було меж подякував їй. Не думав тоді, що то була остання наша зустріч.
Усі вірники Ужгородського катедрального собору висловлюють щире співчуття близьким і рідним покійної, сумують і моляться за нашу вірницю Оксану Ганич, і просять Всевишнього прийняти її до Царства Небесного.
Володимир Матейко – громадський діяч‚ Ужгород.